- Глава 8.2 -

Ян вітається з гостями, а Ілона широко всім усміхається. На ній розкішна сукня червоного кольору і прикраси, що виблискують у світлі ламп. Дивлячись на неї, відчуваю себе неповноцінною. Розумію, що це правда життя така: одні народжуються з золотою ложкою в роті, а іншим потрібно для цього щось робити. Важко працювати, як в моєму випадку, і не факт, що це принесе якийсь результат. 

– Гей! Ти мене чуєш? – хтось махає рукою перед моїм носом, і тільки зараз до мене доходить, що я витріщалася на свого колишнього і його наречену. Переводжу погляд на чоловіка, що повернув мене у реальність, і розумію, що знаю його. 

Це ж Марат! Той самий, якому Назар заборгував велику суму! 

– Що ти тут робиш? – розгублено питаю, одразу перейшовши на “ти”.

– О, ми вже на “ти”. Як мило, – сміється і спирається руками на барний стіл. – Не знав, що в ресторані новий бармен. 

– Я не бармен, – пояснюю. – Я бариста. Тільки на сьогодні. 

– Як цікаво, – хмикає. – Приготуєш мені каву? Щось міцне. Дико хочу спати. 

– Так, звісно. 

Марат так і не сказав, що тут робить, але питати ще раз не буду. В принципі, це не так і важливо. Можливо, він теж запрошений гість. 

Менше як за хвилину ставлю перед ним чашку, і Марат робить ковток. Чомусь витріщаюсь на нього, поки він п'є, а потім чоловік переводить погляд на мене та усміхається. 

– Дуже смачно. Хочеш працювати тут на постійній основі? – питає. 

– У мене є своє кафе. Ти забув? – питаю. – Зажди! Ти береш мене на роботу? Ти що, головний тут? 

– Головний? – сміється. – Це мій комплекс, Устино. 

Нічого собі! Я-то думала, що Марат звичайний бандит, а у нього клуб, комплекс цей. Що ще? 

– Вітаю! – випалюю, не подумавши, і ще більше піднімаю настрій Марата. 

– Як працюється? – несподівано за спиною у власника комплексу з'являється Ян. Один. Без своєї нареченої. Його погляд невдоволений, а я не розумію, що зробила не так. 

– Все добре, – стримано кажу. 

– Ян Шаров? – Марат розвертається до нього обличчям, все ще тримаючи чашку в руках. – Мене звати Марат Батуєв. Це мій комплекс. Я радий вас тут бачити. 

Чоловіки тиснуть один одному руки. Обоє виглядають спокійними. Тільки Ян явно хоче щось мені сказати, а Марат не поспішає мене залишати. 

– Яне, не поділишся, як тобі вдалося заманити сюди найкращу баристу нашого міста? – питає. 

– Ви знайомі? – погляд мого колишнього стає загрозливим. 

– Я часто буваю в кав'ярні Устини, – Марат не згадує істинні причини, за яких ми познайомилися. – Тому так, ми знайомі. Просто не очікував, що вона буде сьогодні тут. Та це приємний сюрприз. 

– Устино, не забувай про свої обов'язки, – цідить Ян. Не розумію, чому він так розізлився. 

– Д…добре, – киваю. 

Ян йде, а я дивлюсь йому вслід, і з'являється бажання кинути в нього чашку. Сам припхався сюди з нареченою, а на мене злий, тому що я з власником комплексу знайома. І це Ян ще не знає, що його гроші пішли саме Марату в кишеню. 

– Все гаразд? – питає Марат. – Мені здалося, чи між вами напружені стосунки? 

– Тобі здалося, – бурчу. – Між нами взагалі ніяких стосунків немає. 

– Окей! Як скажеш, – Марат залишає чашку на стійці, і я її забираю. – Коли ти закінчуєш? 

– Не знаю, – дивлюсь на нього. – А що? 

– Хочу додому тебе відвезти. 

– Навіщо? – знаю, якийсь дивний діалог між нами виходить. 

– Просто так, – усміхається. Маю визнати, що Марат доволі милий, коли усміхається, але я не можу забути, що він мало не забрав у мене кав'ярню, тому… Варто тримати дистанцію між нами. 

Марат не наполягає, і це радує. Він йде, тому що його увагу привертає адміністратор Віка, а я берусь за роботу. 

Бажаючих випити кави доволі багато. В основному це чоловіки, які хочуть поговорити про справи за чашкою кави. Поки готую, спостерігаю за Яном. Він в колі своїх гостей розповідає про щось, усміхається. Ілона в іншій компанії. Мабуть, своїх подружок. П'є шампанське та усміхається. 

Повільно мій погляд торкається батька Яна – і шкіра вкривається сиротами. Він теж на мене витріщається. Впізнав таки.

Олексій Павлович впевнено крокує до стійки, а я відчуваю себе маленькою наляканою дівчинкою. Цей чоловік завжди мене лякав. З роками нічого не змінилося. 

– Ти що тут робиш? – цідить тихо. Його обличчя напружене. Мені здається, що батько Яна готовий витягнути мене з-за стійки та гнати геть. 

– Працюю, – кажу спокійно, наскільки це можливо. 

– Знущаєшся? Знову переслідуєш мого сина? – гиркає. 

– Я не… 

– Батьку, в чому проблема? – питає Ян, миттєво з’явившись поруч. 

– Що ця дівка тут робить? 

– Підбирай слова, – Ян знову злий. Це я так на нього впливаю? – Устина працює на мене, тому ми часто будемо бачитися.