- Глава 8 -

– Ти знайшов роботу? – питаю у Назара, коли Ян йде, а бабуся прибирає на кухні. Я ж прямую за братом у його кімнату, тому що хочу знати, що з ним зараз відбувається. 

– В пошуку, – бурчить і лягає на диван. Вилуплюється у свій телефон, а мене це неабияк дратує. 

– Що ти робив цілий день? – ледве стримую свій гнів. 

– Не твоя справа, – бурчить. – Краще зі своїм життям розберись. Якого біса цей тип у нашому домі? 

– Тому що цей тип, як ти говориш, дав гроші на порятунок кав'ярні! – випалюю. 

– Що? Якого біса ти пішла до нього?! Не було інших варіантів? – Назар навіть про телефон забуває. Витріщається на мене злісно. 

– Він єдиний міг дати мені таку велику суму, – відповідаю. – Повір, я зовсім не щаслива через це, але у мене не було іншого вибору. Я рятувала це місце, поки ти все руйнуєш. 

Я не знаю, як вбити в голову брата, що він руйнує не лише своє життя. Коли він подорослішає? Коли візьме на себе відповідальність? Цього разу мені вдалося врятувати його і кав’ярню, але мені досі страшно, тому що Назару я не довіряю. 

Йду у свою кімнату і сідаю на ліжко. Я така зла зараз. На все і всіх. Мені набридло бути сильною. Набридло бути рятівницею. Я хочу бути дівчинкою. Просто дівчинкою, за яку хтось може заступитися. Хіба це так багато? 

Мені завжди доводилося брати на себе відповідальність. За молодшого брата. За кав'ярню. Та коли дідусь був живий, він мене шкодував. Казав, щоб більше відпочивала. Навчалася. Бо коли його не стане, я не зможу жити для себе. Він мав рацію.

Коли дідусь помер, мені було дуже важко взяти себе в руки. Назар вчинив як завжди – просто зник кудись на кілька днів. Бабуся плакала у своїй кімнаті, а я працювала. Вчилася керувати кав’ярнею. У мене не було нікого, хто б мене підтримав. І зараз немає.

Наступного ранку працюю в кафе. І лише в обід отримую повідомлення від Яна з місцем проведення вечірки та годиною, коли я маю там з’явитися. Зітхаю, тому що немає ніякого бажання туди йти. Та в мене немає вибору, тому біжу в кімнату, щоб переодягнутися і привести себе до ладу. Волосся збираю у хвіст, роблю легкий макіяж. Одягаю джинси та футболку. 

Доводиться викликати таксі, тому що ресторан знаходиться за містом. Тільки прибувши туди, розумію, що це не ресторан, а цілий комплекс зі СПА та готелем. Дуже гарне місце. 

Зупиняюсь перед входом у ресторан і пишу повідомлення Яну, що прибула. Не минає і хвилини, як з ресторану виходить дівчина в чорній спідниці та білій блузці. 

– Привіт! – говорить швидко. – Я Ніка. Адміністратор. Ходімо, я все тобі тут покажу. 

Вона не дає мені можливості зібратися. Розвертається і швидко йде всередину, а я за нею. 

Тут дуже просторо, багато столів засервірованих для гостей, живі квіти й навіть музиканти. Все на найвищому рівні. Ян постарався.

– Це твоє місце, – Ніка проводить мене за барну стійку. – Ян сказав, що ти професіонал. Буде цікаво побачити результат твоєї роботи. 

– У вас дуже дорога кавомашина, – дивлюсь на цього гіганта, що готує все на світі – і подих перехоплює. 

– У нас дорогий заклад, люба, – усміхається. 

Ніка проводить мені короткий інструктаж, а після цього просить приготувати їй еспресо. Чесно кажучи, дуже хвилююся, адже з подібною кавомашиною ще не працювала. 

– Доволі непогано, – киває, куштуючи приготовану мною каву. – Працюй. 

Ніка вправно керує офіціантами та іншим персоналом, а я одягаю чорний фартух з логотипом комплексу і берусь за роботу. Перевіряю всю техніку, чашки та чекаю, коли ж почнуть сходитися гості. 

Рівно о шостій в залі з’являються батьки Яна в компанії інших гостей. Вони не зважають на мене, адже персонал для них немає ніякого значення. З кожною хвилиною людей стає все більше, але Яна не видно. 

Гості випивають, розмовляють, усміхаються. Жінки в сукнях, чоловіки в костюмах. Поки що ніхто кави не бажає, тому у мене є можливість підглядати трохи. 

Я думаю про те, що могла б стати частиною цього всього, якби ми з Яном одружилися. Та чи стала б… Я ніколи не була багатою. Кав'ярня приносить свій дохід, але він і близько не зрівняється доходом родини Яна. 

А може і на краще, що наша історія закінчилася? Його дружина має бути з його кола, а не така, як я.

Тільки-но думаю про це, як Ян з'являється в залі. І не один. За руку зі своєю красунею-нареченою. Вони такі гарні. Ідеальні просто. А я дивлюсь на свої пальці без манікюру, згадую, що на голові просто хвостик, і вкотре переконуюсь у тому, що життя все робить правильно. 

Ми там, де наше місце. І ніяк інакше.