- Глава 7.2 -

Розумію, що це камінь у мій бік, і дратуюсь ще більше. Я ніколи йому не зраджувала. Навіть приводу для ревнощів не давала. Як Ян міг повірити, що я взяла гроші у його батька?

Але чому я дивуюсь? Через певний час обставини склалися так, що я прийшла просити гроші у нього… 

– То чому ти тут? – намагаюсь залишатися спокійною, хоча виходить не дуже. 

– Вирішив озвучити тобі завдання на завтра, – відповідає. 

Просто чудово! Я-то думала, що Ян дасть мені спокій, трохи погравшись, але ні. Він ще грає. 

– Озвучуй, – кажу, склавши руки на грудях. Нічого хорошого не чекаю і так.

– Завтра святкування дня народження компанії. Я хочу, щоб ти була там. Готувала каву, – заявляє. 

– Ти серйозно? – випалюю. – В ресторані не буде людини, яка відповідає за каву?! Та кому та кава взагалі потрібна, якщо багатії на таких заходах п’ють тільки шампанське?! 

– Можеш кричати скільки завгодно, – усміхається. – Завтра я скину тобі повідомлення з локацією та годиною, коли ти маєш бути там. 

Я розумію, що сперечатися немає сенсу. Ян вирішив перевірити моє терпіння. Я ж розумію, що зовсім не потрібна на тому святі, але його наказ не можу не виконати. 

– Там будуть твої батьки? – питаю. 

– Будуть. Для тебе це проблема? – цікавиться.

Ну як сказати? Батьки Яна мене ненавидять. Вони одразу сказали, що я не пара їхньому сину, і все зробили для того, щоб наші стосунки не зайшли надто далеко. Завтра я побачу їх, а вони – мене. Навіть не сумніваюсь, що вони не зрадіють. 

А може, це план у Яна такий? Вивести мене лицем до лиця з його батьком? Він думає, що я взяла у нього гроші, а я ні копійки не брала, тому що просто не змогла б після його погроз. 

– Не проблема, – шепочу. – Я прийду.

– От і чудово! Тепер можна і повечеряти.

– Зачекай! – хапаю Яна за руку, але одразу ж забираю свою, коли наші погляди зустрічаються. – Не кажи бабусі нічого про нашу домовленість. Вона не знає про те, що я мало не втратила кав’ярню. 

– Добре, – несподівано просто погоджується. – Тепер можна йти? Я голодний. 

Киваю, і ми разом залишаємо мою кімнату. Дуже дивно та незвично бачити тут Яна. Він займає занадто багато місця в моєму невеличкому домі. 

– Поговорили? – усміхається нам бабуся, коли разом на кухні з’являємось.

– Так, – відповідає за мене Ян. 

– Тоді за стіл. 

– А де Назар? – питаю у бабусі. 

– Так він обіцяв, що сьогодні буде працювати, – відповідає. – Може нарешті за голову візьметься. 

– У вас проблеми з ним? – питає Ян, а я дивлюсь на нього сердито. Якщо він скаже щось зайве, бабусю інфаркт схопить. 

– Не те щоб проблеми… – зітхає. – Допомоги ніякої. Устя змушена все на собі тягнути. Коли мій чоловік був живий, він усім займався. Ця кав’ярня була його серцем та душею. Тепер ця відповідальність лягла на плечі Устини. 

Я відчуваю на собі погляд Яна. Він нічого не говорить, і це тішить. Бабуся ставить на стіл запечене м’ясо з овочами, і я вдихаю неймовірний аромат. 

– Як добре, що ви помирилися, – говорить бабуся, поки їмо. – Устя так і не сказала причину, чому це сталося, але я завжди говорила, що вона не рівня тому. Можливо, в цьому причина.

– Ба, давай не будемо про це, – прошу. На Яна стараюсь не дивитися. Останнє, чого хочу – піднімати цю тему тут. 

– Чого це? – випалює. – Нехай знає, як ти страждала! Ночами плакала! 

О, Господи! Тільки не це! Моє обличчя горить і я готова крізь землю провалитися. 

– Та у неї жодних стосунків після тебе не було! – здається, бабуся вирішила добити мене сьогодні. 

– А що тут відбувається? – на порозі кухні з’являється Назар, і я одразу помічаю, що він п’яний. Очі бігають, дурна усмішка на обличчі. Це так він працював сьогодні? 

– У нас гості, любий! – бабуся усміхається. Здається, нічого не помічає. 

– Що він тут робить? – Назар явно не радий бачити Яна. Не розумію тільки чому. – Ти ще годуєш його?

– Назаре! – бабуся ніяковіє і розгублено на мене дивиться. 

– Ти маєш щось проти мене? – Ян залишається спокійним. Розглядає Назара і точно розуміє, що з ним не так. 

– А сам як думаєш? Тримайся подалі від моєї сестри! – випльовує Назар, котрий враз згадав, що у нього є сестра. 

Мені все це набридає, і я встаю з-за столу. Хочу просто піти, але розумію, що це буде виглядати дивно. Все-таки Ян до мене прийшов. 

– Думаю, що мені вже час, – Ян все розуміє і також встає. – Дякую вам за вечерю. Було дуже смачно. 

Бабуся досі збентежена, але Яна на прощання обіймає. Коли залишаю кухню, дивлюсь на брата, одним поглядом давши попередження стулити пельку. 

Я не вірю у те, що він мене захищає. Просто Назару нудно. Але він зовсім забув, що гроші на порятунок кав’ярні дав Ян і треба бути хоча б адекватним поруч з ним. Про подяку взагалі мовчу.