- Глава 7 -

Коли двері конференц-зали відкриваються, я бачу багато чоловіків у костюмах. Жінки теж тут є. Ян переговорюється з деякими з них, але Ілона вирішує втрутитися. Ця дівчина явно знає собі ціну і не буде чекати, коли наречений зверне на неї увагу. 

– Яне, ти змушуєш мене чекати! – бурчить невдоволено і цілує його в щоку. 

– Пробач. Я не знав, що ти тут, – відповідає. 

Ян запрошує кількох чоловіків у свій кабінет, і тепер я розумію, для кого кава, а сам залишається в коридорі. 

– А мені що робити? – нагадую про себе. 

– Віднеси каву в кабінет, – Ян киває на двері. Щаслива, що зможу піти звідси, заходжу в кабінет і залишаю каву на столі. Чоловіки радіють й одразу розбирають стакани. 

– Навіщо тобі кава з кав'ярні? – дивується Ілона. Я чую її голос з приймальні. – Хіба тут немає кавоварки? 

– З кав'ярні краща, – сухо відповідає. – Ілоно, ти пробач, але мені треба працювати. 

Прощаюсь з чоловіками, котрі обговорюють якийсь проєкт і сьорбають каву, і виходжу в приймальню до Яна та його нареченої. Мені боляче від того, як ідеально вони дивляться разом. Не те що я…

– Завжди ти так! – злиться дівчина. – Вибираєш мене, а не роботу! 

– Я можу йти? – втручаюсь у їхню розмову. 

Ян киває, а я, щаслива, прямую до ліфта. Тільки зовсім не очікую, що компанію мені складе Ілона. Схоже, їй не вдалося перетягти Яна на свій бік. 

– Ти працюєш тут? – питає у мене, поки спускаємось вниз. 

– Ні. Привожу каву, коли потрібно, – стримано кажу. 

– Мені здається, що Ян геть здурів з цією роботою, – зітхає. – Вже почав каву в кав'ярні замовляти. 

А мені здається, що Ілону все це дістало і нема кому виговоритись. Як інакше пояснити те, що вона жаліється абсолютно чужій людині? 

– Думаю, що вам не варто хвилюватися. Все-таки весілля скоро, – кажу. 

– Весілля… – фиркає. – Ми ще навіть дату не вибрали. Ян постійно уникає цього. Інколи мені здається, що він мене не кохає. 

Нічого собі. Це ж як треба було довести дівчину, щоб вона так вирішила? Не скажу, що мені її шкода. Навіть настрій трохи піднімається. В цьому ідеальному світі не все так ідеально, як може здаватися. 

Ян завжди був трудоголіком, але на мене знаходив час. Я знала, що він мріє про більше. Хотів керувати компанією. Тепер він це робить, повністю віддаючи себе роботі. 

Ян хотів, щоб батько ним пишався, але не можу точно сказати, чи щасливий він зараз. Якщо відтягує весілля, отже, є причина. 

Я так багато думаю про Яна. Розумію, що це зайве, але нічого не можу з собою зробити. Я його кохаю. Він був моїм першим і єдиним чоловіком. А потім його батько все зруйнував.

У кав'ярню повертаюсь пішки. Після того, що побачила і почула, хочеться подумати. Я не можу сказати, що шкодую про свій вибір. У мене залишилася кав'ярня. Але я втратила половину свого серця. 

Після обіду відвідувачів не так багато. В основному каву беруть з собою. Тому піднімаюсь на другий поверх і сідаю за роботу з документами. Треба порахувати витрати за місяць, нарахувати зарплату дівчатам. Дуже сподіваюсь, що Ян не стане мене відволікати. 

Ми бачились сьогодні два рази. Може, достатньо? 

Готую собі каву, переодягаюся в домашні шорти та дідусеву футболку. Вона велика і постійно сповзає з мого плеча, але це не страшно. Головно, що я можу відчувати його запах, який приносить мені спокій. 

Волосся збираю у гульку, ще й олівець туди засовую. Ну справжня бухгалтерка. 

На наступні дві години поринаю у цифри. Треба з цим розібратися, поки є трохи часу. Хто знає, що завтра придумає Ян, і мені доведеться весь день бігати за ним. 

До речі, про мого колишнього. Коли починаю все збирати, відриваю запалені очі від паперів і бачу його… в моїй кімнаті! 

– Якого біса ти тут забув?! – кричу і вскакую з ліжка. – Хто тебе впустив? 

– Твоя бабуся, – заявляє, склавши руки на грудях. – До речі, на вечерю мене запросила. 

– Ти ж відмовився? – питаю з надією. 

– З чого б це? – усміхається кутиками губ, а я закочую очі. – Милий прикид. Футболка твого бойфренда? 

– Дідуся, – карбую, і Ян миттєво змінюється. 

– Пробач. 

– Чого ти хочеш? – швидко збираю всі квитанції в теку і на нього не дивлюсь. – Кликати мене в офіс – це одне, але сюди я тебе не запрошувала! 

– Так сильно не хочеш мене бачити? – Ян робить крок до мене, а я залишаюся стояти на місці. 

– Тебе чекає наречена, – ціджу йому в обличчя. – Їй здається, що ти її не кохаєш. 

– Правильно здається, – відповідає доволі спокійно. – Я дав собі слово більше не закохуватись. Одного разу вистачило.