- Глава 6.2 -

Поки вечеряємо, я не кажу жодного слова. Коли бабуся піде до себе, хочу поговорити з братом. Він обіцяв, що все вирішить. Немає причин для хвилювання. А потім зник і повернувся, наче нічого не сталося. 

Виходить, йому начхати на кав’ярню і на нас з бабусею. Або ж Назар впевнений, що я знайду вихід, адже так було завжди. 

– Ти знайшла гроші? – питає нетерпляче, коли бабуся йде до себе. 

– Позичила, – кажу. – А ти будеш їх відпрацьовувати.

– У кого? У свого колишнього? Навіщо йому повертати їх? Він і так багатий, – хмуриться.

– Не дратуй мене, – кажу братові. – Я на такі жертви пішла, щоб врятувати кафе і тебе. Будь ласка, хоча б цього разу будь хорошим братом. Влаштуйся на роботу. 

Назар мовчить. Я ж не здивована. Він абсолютно безвідповідальний. Розумію, що частково це моя провина. Що б він не робив, я завжди рятувала його зад. Захищала. І що отримала? Ось таке ставлення. 

– Завтра у мене співбесіда, – бурчить. – На автомийку потрібні працівники. 

– Дуже сподіваюсь, що ти її пройдеш. 

– Чому ти постійно в мені сумніваєшся? – злиться. 

– Тому що ти сам до цього приводиш. Хіба ні? – ціджу.

Цей день був дуже довгий. Я хочу піти до себе і відпочити. Прибираю зі столу, тому що знаю – Назар цього не зробить, і йду в кімнату. 

Переодягнувшись, лягаю під ковдру і заплющую очі. Хочу відпочити. Просто щоб мозок вимкнувся і все. Але так просто заснути не виходить. Я думаю про брата. Про Яна і навіть про Марата. 

Дуже сподіваюсь, що Ян не буде сильно мене діставати, а з Маратом ми більше ніколи не побачимось. Та найбільші надії у мене на брата. Я дуже хочу, щоб він змінився. Подорослішав. Не знаю, коли це станеться, але дуже сподіваюсь, що надія на виправлення є. 

Наступного ранку збираюсь і спускаюсь у кафе. Хочу допомогти дівчатам, адже бажаючих випити кави перед роботою дуже багато. 

Тільки от попрацювати не виходить, тому що на телефон приходить повідомлення від Яна. Господи, дай мені терпіння…

“Чекаю тебе в офісі з кавою. Я люблю гарячу.”

Читаю і мало не вибухаю від обурення. Наче й розуміла, що так буде, але все одно злюсь. 

Поки готую каву, викликаю таксі. Так точно буде швидше. Хвилин п’ять потрібно, щоб дістатися до офісу, і ще три, щоб дочекатися ліфта і піднятися на поверх. 

– Доброго ранку! – кажу помічниці Яна, котра витріщається на мене розгублено.

Нічого не пояснюючи, заходжу в кабінет і бачу доволі цікаву картину. Ян стоїть біля вікна в розстебнутій сорочці, і мені видно його підтягнуте тіло. Одразу стає ніяково, і я ховаю від нього очі.

– Твоя кава! – випалюю і ставлю стакан на стіл. – Це все?

Ян нічого не відповідає. Здається, він не планує застібати ґудзики та робить ковток кави з оголеним торсом. 

З одного боку мені цікаво, чи сподобається йому кава, а з іншого я хочу тікати, бо такий Ян викликає у мене ностальгію. 

– Доволі смачно, – киває і повертає стакан на стіл. – Можеш бути вільна. 

– Це все на сьогодні? 

– Не думаю, – Ян таки починає застібати ґудзики. – Чекай нових вказівок. 

– Яне, я не собачка, яка буде бігати до тебе, коли тобі заманеться, – ціджу.

– Думаєш? – хмикає. – Тоді йди. Тільки не забудь гроші повернути. 

От придурок! 

Залишаю кабінет, тому що не хочу сваритися. Помічниця проводжає мене насторожено, а я спускаюсь ліфтом вниз. Назад повертаюсь автобусом і до обіду допомагаю готувати каву. 

Чергове повідомлення від Яна застає мене за обідом. Залишаю все і знову готую. Тільки не одну каву, а чотири. Везу в офіс, але несу не в кабінет, а в конференц-зал, де проходить нарада. Помічниця допомагає мені роздати стакани присутнім, і ми разом залишаємо зал.

– Що відбувається? – питає у мене. – Мені більше не доведеться варити каву?

– Мабуть, ні, – стенаю плечима. – Тепер цим буду займатися я. 

Ян зайнятий, тому вирішую почекати його в приймальні. Ми маємо обговорити деталі нашої “співпраці”. Я не можу бігати сюди, як тільки він цього забажає. Розумію, що Яну байдуже на те, що думаю я, але я все одно хочу поговорити. 

Переглядаю новини в телефоні, поки чекаю, коли закінчиться нарада, і відлипаю від екрана тільки тоді, коли в приймальні з’являється наречена Яна. Ілона, якщо не помиляюсь.

– Доброго дня, Ілоно! – щебече до неї помічниця. – Ян Олексійович зараз на нараді.

– Я зачекаю, – дуже гарна білявка оглядає мене байдужим поглядом і сідає на сусідній диван. Видно, що її дратує очікування, але дівчина тримається. 

Мабуть, я мазохістка, але я знаю хто вона. Часто шукала новини про Яна в інтернеті, і коли побачила, що він заручився – довго плакала. Тепер мені ясно, чому саме Ілона. Вона гарна, розумна, багата. 

Я можу розраховувати до нескінченності, але факт залишається фактом – ми з нею абсолютно різні. Мені ніколи не дотягти до її рівня.