- Глава 6 -

Коли залишаю офіс, відчуваю себе повністю розбитою. Не знаю, як бути, тому що договір підписано і я повинна слухати Яна. Та спочатку потрібно відвезти гроші тому чоловікові. Хоча б з однієї сторони я буду спокійною. 

Дістаю з сумки телефон і візитку Марата. Не вагаючись, набираю номер і слухаю довгі гудки. Здається, що цей Марат не збирається відповідати, але в останній момент таки чую його голос. 

– Слухаю!

– Добрий вечір! – випалюю, стискаючи в руці візитку. – Це Устина. Я хочу повернути вам гроші. 

– Так швидко? – дивується. – Які гарні новини. Чекаю тебе в клубі. Скажеш охороні, хто ти, і тебе пропустять. 

– Добре, – киваю і тільки потім розумію, що він мене не бачить. 

Клуб знаходиться неподалік. Всього десять хвилин пішки. Поки йду, думаю про те, що зі мною буде далі. Я поверну гроші, але буду винна Яну. Навіть не знаю, що гірше. 

Коли наближаюся до клубу, бачу чергу з охочих потрапити всередину. Ще далеко не ніч, а людям вже хочеться пити та танцювати. Вони проживають безтурботне життя. 

Йду одразу до входу, ігноруючи крики тих, хто стоїть в черзі, і кажу двом охоронцям, які нагадують мені скелі, що я до Марата. Мене дійсно без проблем пропускають, і один з них навіть проводить до кабінету Марата, який знаходиться на другому поверсі.

Скажу чесно – мені дуже страшно. Вся ця атмосфера. Я ненавиджу нічні клуби. І так, я ніколи в подібних місцях не бувала.

Охоронець стукає у двері, відкриває їх і пропускає мене всередину. Я чую, як двері за спиною закриваються, і розумію, що він за мною не пішов. Просто чудово. Ми з Маратом удвох в кабінеті.

– Ти так швидко знайшла гроші, – він підводиться з масивного шкіряного крісла, обходить стіл і до мене наближається. Погляд Марата викликає неприємні мурахи. 

– Позичила, – кажу. Дістаю конверт з сумки та простягаю Марату. Він його забирає і навіть не дивиться, що там всередині. Йде до столу і кидає конверт в шухляду. – Можна ще дещо у вас попросити?

– Проси, – киває. 

– Якщо мій брат знову прийде до вас – проженіть його. Він безвідповідальний, а я занадто сильно дорожу кав’ярнею. 

– Добре, – несподівано погоджується. – Якщо хочеш, я можу взяти його на роботу, щоб дурницями не займався. 

– Справді? – дивуюсь. – Я не впевнена, що варто. Якщо брат влізе у чергові неприємності…

– Не влізе. Я готовий взяти його під свою опіку, – додає. 

– З чого така доброта? – не розумію. Марат не схожий на чоловіка, котрий буде робити хороші справи. 

– Ти мені сподобалася, – говорить прямо і робить крок назустріч, а я крок назад. – Тільки ляклива трохи. 

– Я не думаю, що нам з вами варто продовжувати відносини, – кажу впевнено, хоч і тихо. – Я дякую за пропозицію, але маю відмовитись. 

– Твоє право. 

Марат не наполягає, а коли йду до дверей – не зупиняє. Радію, що все закінчилося саме так, і, сухо попрощавшись, залишаю кабінет. 

Витираю спітнілі долоні об джинси, поки йду до виходу. Хочу якнайшвидше опинитися вдома. Більше не потрібно хвилюватися, що кав’ярню можуть забрати. Єдине, що спокою не дає – це Ян. Впевнена, що він щось придумає, щоб мене дістати. Я воліла б не бачити його більше ніколи, але доля ще та жартівниця. Тепер я змушена бути його помічницею, але інтуїція мені підказує, що насправді він просто буде випробовувати моє терпіння. 

Додому повертаюсь на початку десятої. Кав’ярня вже зачинилася, тому одразу йду на другий поверх. На кухні горить світло і пахне випічкою. Схоже, бабуся постаралася. 

Коли бачу Назара за столом, з’являється бажання вилити чай йому на голову. Брат повернувся. Радісний сидить на кухні та п’є чай з пиріжками. Просто чудово! У мене таке відчуття, що це я якась дурна. 

– Люба, ти куди зникла? Сталося щось? – питає бабуся.

– Все добре, – сідаю навпроти брата. – Треба було вирішити деякі питання.

Дивлюсь на Назара, а він ховає від мене очі. Просто чудово! Так найпростіше. 

– Сподіваюсь, вирішила? Ти така напружена останні дні, – цікавиться бабуся.

– Вирішила, – кажу, і Назар таки дивиться мені в очі. – Більше немає причин для хвилювання.