- Глава 5.2 -

– Твій брат вже давно у тому віці, що повинен сам вирішувати проблеми, – голос Яна звучить невдоволено.

– Повинен, – погоджуюсь з ним. – Але він цього не робить. Я роблю це не для Назара. Я не можу втратити кав’ярню. 

На останніх словах мій голос тремтить. Доводиться відвести очі, щоб Ян не бачив моїх сліз. Останнє, чого я хочу – це просто зараз знаходитися тут. Виливати йому свою душу. 

– Ти знаєш людей, яким Назар заборгував гроші? – чергове питання, яке змушує мене напружитися. 

– Ні, – шепочу. Я впевнена, що Ян і їх буде шукати та пробивати по своїх каналах, а мені цього не треба.  Я просто хочу повернути гроші та забути все це як страшний сон. 

– Як ти будеш повертати цю суму? – знову запитує. – Сподіваюсь, що не зробиш цього сама. Ці люди можуть бути небезпечні. 

– Ти хвилюєшся за мене? – дивуюсь.

– Звісно, – киває. – Ти ще маєш гроші мені повертати. 

Ну звісно. І чому я подумала, що Ян серйозно за мене хвилюється? Він давно мене не кохає. Це ж очевидно. 

– Не варто хвилюватись. Я все поверну, – кажу. – Звісно, якщо таки отримаю гроші. 

Ян подається трохи вперед, щоб дістати з шухляди… ні, не гроші, а чорну теку. Зітхаю, коли бачу її, і розумію, що він попросту випробовує моє терпіння. 

– Думаю, тобі варто це прочитати, – він кладе її поруч зі мною, а я навіть не знаю, чи варто відкривати. Просто погляд Яна говорить сам за себе. Нічого хорошого в тій теці немає. Для мене так точно. 

Беру її в руки й повільно відкриваю. Там контракт. Справжній контракт для мене!

– Що це? – розгублено на Яна дивлюсь. 

– Якщо ти підпишеш ці папери, ми з тобою укладемо угоду, – пояснює. – Ти будеш моїм позаштатним робітником. А якщо конкретніше – помічницею. 

– У тебе є помічниця! – злюсь. 

– У неї виходить жахлива кава, – кривиться. 

– Яне, це не смішно! – злюсь ще більше. – У мене є робота. Кав’ярня на мені. 

– Хіба я говорив, що ти маєш залишити кав’ярню? – одна темна брова вигинається. – Ти будеш працювати як і працювала. Просто інколи я буду викликати тебе до себе з дрібними дорученнями. 

Навіть думати не хочу, які це доручення. Ян просто знущається. Він знає, що я не зможу відмовитися, і користується цим. 

– Добре, – видихаю. Мене правда все це дістало. Я готова підписати будь-що, лиш би Ян дав мені ці гроші і я змогла піти звідси. 

– Так просто? – видно, що він здивований. – Не будеш просити пом’якшити умови?

– Ні, – дивлюсь йому в очі. – Яне, я знаю, що ти мене ненавидиш. Не скажу, що заслужено, але вже як є. Я кохала тебе. Правда кохала. Але… я так глибоко поринула у ці почуття, що зовсім забула про реальність. Реальність, де я тебе не гідна. Реальність, в якій мене ставлять перед важким вибором. Я щиро сподіваюсь, що тобі ніколи не доведеться обирати між коханою людиною та найріднішою людиною. 

– Не роби з себе жертву, Устино! – цідить Ян. Його холоднокровність як рукою зняло. – Ти вибрала не мене і навіть не свого дідуся! 

– Ну звісно, – зітхаю. – І скільки твій батько мені заплатив, якщо не секрет? 

Ян мовчить. Дивиться на мене так, наче я йому ворог. Дуже шкода, що він так і не зрозумів: ворог не я. Ворог його батько. 

Поки він думає про щось, я беру зі столу ручку і залишаю свій підпис внизу нашого контракту. На емоціях зовсім забуваю уважно прочитати ті кілька пунктів, що там є. Дуже сподіваюсь, що з часом це не вилізе мені боком. 

– Забирай! – закриваю теку і повертаю йому. – Тепер я отримаю гроші? 

Ян знову відкриває шухляду і кладе на стіл те, що мені треба. Подих перехоплює, і я забираю все та складаю в сумку. 

– Дякую, – кажу схвильовано.

– Відпрацюєш, – абсолютно серйозно говорить Ян, а я тільки киваю. 

Звісно відпрацюю. У мене немає іншого вибору.