- Глава 5 -

За десять хвилин до зустрічі з Яном я стою під вікнами високої будівлі його офісу і не можу повірити, що прийшла сюди. З власної волі. Ну як з власної… Це воля не моя. Просто іншого вибору просто немає. 

Заходжу всередину, називаю охоронцеві своє ім’я, і той пропускає мене в хол, де багато людей. Всі якраз збираються додому, і тільки я йду в протилежний бік. 

Наближаюсь до ліфта, натискаю потрібну кнопку і чекаю, поки він приїде. Насправді це до біса страшно. Наче і розумію, що Ян нічого поганого мені не зробить, але ця зустріч з ним мене лякає. 

Ліфт зупиняється, двері відкриваються, і я бачу дуже гарну дівчину з розкішним білявим волоссям. Вона схожа на ангела. Така легка і мила. Я розумію, що вона однозначно не працює тут. Занадто дорогі у неї речі. Ідеальний макіяж. Нігті довгі та рожеві. 

Її блакитні очі оглядають мене байдуже, і вона йде. Не втримавшись, дивлюсь їй услід, і якесь дивне відчуття з’являється. Ця дівчина точно підходить батькові Яна. Вона просто ідеальна і точно не з бідної родини. Цікаво, хто ж вона? Це ж лише мої припущення, що вони з Яном пара.

Ліфт піднімає мене на потрібний поверх. Поки їду, долоні пітніють. Я одяглася так, як зазвичай, але мої шорти та футболка ніяк не вписуються у цей бізнес-інтер’єр.

У приймальні нікого немає. Швидше за все, помічниця Яна вже пішла додому. Це що виходить? Ми залишимось тут вдвох?!

Не розумію, чому мене це так хвилює. Між мною та Яном нічого немає і бути не може. Наша історія кохання була короткою, але шаленою та захопливою. Я кохала його кожною клітинкою тіла і не слухала бабусю, коли та казала, що родина Яна ніколи не прийме мене у своє коло. 

Моя бабуся розумна жінка, а я – дурепа, бо слухала своє серце, а не її. Інколи не варто слухати серце. Кохання – це, звісно, прекрасно, але не в моєму випадку.

Зітхаю, тому що знову поринула в болючі спогади. Зупиняюсь перед дверима в кабінет Яна і кілька разів вдихаю та видихаю. Мені треба бути сильною. Якщо вже прийшла сюди, треба триматися.

Не заради себе. Заради кав’ярні, яку так любив мій дідусь. 

Стукаю у двері й, поки не втратила всю свою сміливість, відкриваю їх і переступаю поріг. Ян сидить за столом і переглядає щось на ноутбуці, та коли я заходжу, піднімає погляд на мене. 

В голові одразу постає питання, чи була тут та блондинка. Розумію, що зараз точно не час думати про це, але нічого не можу з собою зробити. 

– Я думав, що ти не прийдеш, – спокійно заявляє Ян. – Настільки сильно потрібні гроші? 

– Ти навіть не уявляєш наскільки, – кажу, наблизившись до столу. – Які твої умови? Я можу написати розписку, що поверну тобі все. Не знаю тільки за який термін, але поверну. 

– Розписка мене не цікавить, – Ян розслаблено відкидається на спинку крісла. – Сідай, Устино. Поговоримо. 

Опускаюсь в крісло біля столу і наче на допиті опиняюсь. Ян погляду з мене не зводить, а я готова дивитися куди завгодно, лиш би не на нього. 

– Ти даси мені гроші чи ні? – питаю нетерпляче, зустрівшись з ним поглядом. 

– Спочатку ти скажеш, для чого вони тобі. Тільки правду, Устино, – заявляє Ян.

– У мене заборгованість і кав’ярню можуть забрати, – випалюю.

– Це не правда, – Ян посміхається. – Ніякої заборгованості немає. Кав’ярня працює добре. Ще дві спроби, Устино. 

От же ж… І чому я не здивована? Ян перевірив усе перед тим, як покликати мене сюди. 

– У мене дійсно можуть забрати кав’ярню, – видавлюю з себе і в очі йому дивлюсь, щоб розумів, що я не брешу. – Мій брат постійно шукає неприємності. Він програв п’ять тисяч доларів у казино. Він не має таких грошей, і шукати їх довелося мені. 

Ян мовчить. Схоже, не очікував, що правда відкриється так швидко. Я теж не надто щаслива, але нічого не можу з цим зробити. Придумувати чергові історії немає сенсу. Якщо Ян хоче правду – він її отримає.