- Глава 4.2 -

– Ти можеш щось мені пояснити? – питає бабуся, коли Ян залишає кав’ярню. 

Не можу, ба… Я сама нічого не розумію. 

– Ми дійсно вирішили налагодити стосунки, – видавлюю з себе ці слова. 

– Ви знову разом? – хмуриться. 

– Ні! – випалюю. – Мені одного разу вистачило. У Яна є дівчина. Наречена. 

– Тоді я взагалі нічого не розумію, – бурчить. – Навіщо вам налагоджувати стосунки? Ти так страждала через нього. Хочеш повторення? 

Звісно ні. Я розумію, що між мною та Яном більше нічого ніколи не буде. Хіба що я буду винна йому круглу суму і доведеться її повертати. 

Я досі не вірю, що Ян готовий дати мені ці гроші. Він хоче знати причину, навіщо вони мені, а я цю причину йому не скажу. Не хочу, щоб хтось знав, в яку ситуацію я потрапила через Дениса. Я сама з усім розберусь. Мені б тільки кошти знайти. 

Після обіду відвідувачів значно менше, тому беру ганчірку та засіб для миття вікон і йду на вулицю. Хочу трохи прибрати тут і помити вікна. Саме цим і займаюсь, а в голові всі думки про Яна. 

Як би я не намагалася думати про щось інше – нічого не виходить. Ян в моїх думках. Він там не перший рік. Він був там завжди. 

Ще далеко не вечір, а мені вже страшно, що такого придумає Ян. Я знаю його дуже добре. Він нічого не робить просто так. Отже, якщо кличе мене в офіс – буде щось говорити. Щось таке, що мені точно не сподобається. 

– Доброго дня! – чоловічий голос вривається у мої думки, і я завмираю з ганчіркою в руці. Відриваю погляд від скла і бачу чоловіка в чорному костюмі. 

Я бачу його вперше, і він мені не подобається. Видно, що багатий. Темне волосся зачесане назад, годинник на зап’ясті виблискує. Але погляд неприємний. Колючий такий. В голові одразу з’являється припущення, хто це може бути, і воно мені геть не подобається. 

– Хто ви? – питаю одразу. Чоловіку на вигляд років сорок. Доволі молодий, але занадто холодний у нього погляд.

– А ви, я так розумію – Устина. Так? – усміхається. – Ви з братом дуже схожі.

Такий собі комплімент якщо чесно. Ми з Денисом дійсно схожі зовні, але абсолютно різні всередині. Він шукач пригод на свій зад, а я – його рятівниця. 

– Чого ви хочете? – питаю стримано. Насправді мене просто розриває зсередини, але я цього не показую. 

– Завтра закінчується термін, який я дав твоєму братові. Я сподіваюсь, що ти в курсі того: він винен мені велику суму грошей. 

– В курсі, – кажу. – Завтра гроші будуть у вас.

– Дуже на це сподіваюсь, – киває. – Ти керуєш цим кафе? 

– Воно дісталось мені від дідуся, – відповідаю. – І я дуже не хочу його втрачати. 

Чоловік мовчить. Розглядає вивіску, вікна, а тоді його погляд повертається до мене. Він дістає з кишені піджака візитку і дає її мені. 

– Завтра я чекаю тебе за цією адресою. У тебе часу до півночі, – додає. 

Я хочу щось відповісти, але так нічого в голові й не складається. Дивлюсь лише як незнайомець йде до чорного позашляховика і сідає на кермо. Ще кілька секунд, і він їде, а я залишаюсь стояти з ганчіркою в руках. 

І що тепер? Я вдруге за сьогодні у безвихідній ситуації.

По-перше, маю їхати до Яна, хоч зовсім не хочу цього. А по-друге, завтра до дванадцятої ночі я маю повернути п’ять тисяч цьому чоловікові. До речі, звати його Марат і він власник нічного клубу “Дарк”. Саме туди я маю привезти гроші. 

Залишаю вікна в спокої і йду на другий поверх. Треба прийняти душ і зібратися на зустріч з Яном. Я маю бути готовою до всього, що він запропонує. Але моя інтуїція підказує, що я все одно не буду готовою до того, що почую. 

Ян думає, що у мене закінчилися гроші, які я отримала від його батька, але не було ніяких грошей. Я нічого від цього чоловіка не брала. Моя совість чиста перед Яном. 

Єдине, що не дає спокою – я обрала кав’ярню, а не його. Та з іншого боку, Ян теж помилився. Він повірив батькові й дуже просто мене відпустив. 

То ми квити, чи як? Думаю, що Ян так не вважає. Для нього є лише одна винна сторона. І це моя.