- Глава 3.2 -

Ян

– Ти сьогодні якийсь дивний, – Ілона повертає мене в реальність своїми діями. Торкається пальцями ноги, трохи вище коліна. 

– Багато роботи, – кажу сухо. 

– У тебе завжди багато роботи, – бурчить невдоволено. – А я говорила, щоб ти летів зі мною на відпочинок. 

Зітхаю. Ілоні не подобається те, що я багато працюю, але вона всім своїм подругам розповідає, що її наречений – гендиректор величезної корпорації. 

– Можливо іншого разу, – кажу стримано.

– Ти завжди так кажеш, – Ілона забирає руку і дістає з сумки телефон. До кінця поїздки переписується з кимось і усміхається сама до себе. 

Я не кохаю її. Жодного дня, що ми разом, не кохав. Ми разом, тому що так треба. Наші батьки – хороші друзі, і якщо ми таки одружимось, це буде вигідно обом бізнесам. Тільки я не поспішаю з цим. Все-таки розумію, що до кінця своїх днів доведеться жити з некоханою.

Така собі перспектива.

Автомобіль зупиняється на подвір’ї маєтку моїх батьків, і водій відкриває для мене двері. Далі йду до дверей зі сторони Ілони, відкриваю їх і подаю їй руку. 

Батьки дівчини вже тут. Їх автівка поруч з моєю. Просто чудово. Всі в зборі. Залишилося дочекатися питань про весілля.

– Усім привіт! – вигукує Ілона, як тільки заходимо в вітальню. Наші батьки вже за столом. Чекають тільки нас.

– Ну нарешті! – моя мама першою обіймає Ілону, а потім це робить і її мама теж. Я ж тисну руку її батькові, а тоді й своєму.

– Як справи, Яне? – питає Олег Давидович – тато Ілони. – Ти багато працюєш.

– Я теж так кажу, – бурчить Ілона. Ми сідаємо за стіл, і я глибоко вдихаю. 

– Я люблю працювати. Нічого не можу з цим зробити, – кажу стримано. 

– Ти мій трудоголік, – Ілона торкається моєї шиї та проводить по ній своїми нігтями. Відчуваю роздратування, але тримаюсь. Сьогодні дуже поганий день. Хочу, щоб він закінчився якнайшвидше. 

Всі починають їсти, і на деякий час за столом стихають всі розмови. Я дуже сподіваюсь, що ніхто не зачепить тему весілля, але це робить сама Ілона, добряче мене підставивши. 

– Янчику, я розумію, що ти любиш свою роботу, але нам треба визначитися з датою весілля. Подруги не дають мені спокою, – заявляє. 

– І то правда, – втручається моя мама. – Любий, може не варто так затягувати? Робота нікуди не втече, а твоя наречена може втратити терпіння. 

– Та чого ви до нього причепилися? – несподівано на мій захист стає батько Ілони. – Я впевнений, що у Яна все вже розплановано. Чи не так, зятю?

Ох чорт! Весілля – це останнє, про що я можу думати.

– Звісно, – намагаюсь розтягнути губи в усмішці. 

На щастя, Ілона вирішує поїхати додому з батьками. Втомилася після перельоту і все таке. Мене це неабияк радує, тому що сьогодні не маю сил ще й з нею розбиратися. 

Коли вони їдуть, я повертаюсь в будинок, тому що хочу поговорити з батьком. Я не часто буваю вдома. Після того як взяв на себе управління компанією, поринув у роботу з головою. 

– То що там з весіллям? – питає батько, коли виходить мені назустріч. – Ти ж розумієш, що не зможеш відтягувати це вічність. 

– Розумію, – кажу. – Я розберусь з цим.

– Дуже сподіваюсь. 

Батько не задоволений. Він чекав від мене чогось конкретного, а я не готовий робити різкі рухи. Розумію, що так довго продовжуватись не буде, але мені б ще трохи часу. 

– Я хочу запитати у тебе дещо, – дивлюсь на батька краєм ока. 

– Слухаю, – він повертає до мене голову.

– Скільки грошей ти заплатив Устині, щоб вона мене кинула? – це питання практично видихаю. 

– До чого тут ця дівка? – дратується. – Я думав, що ти давно її забув.

– Я забув, – брешу. – Та мені цікаво – скільки? 

– Десять тисяч доларів, – відповідає. – Чимала сума, еге ж? 

Чимала… І я не розумію, де Устина могла їх витратити. По ній важко сказати, що грошей кури не клюють. Я не розумію. Може хоча б Давид якось прояснить ситуацію, коли знайде інформацію на мою колишню.