- Глава 2.2 -

Від відповіді мене рятує Христя. Подруга прибуває якраз вчасно, і мені не доводиться відповідати на питання бабусі. 

– Привіт! – випалює Христя. – Я не заважаю? 

– Привіт, люба! – бабуся обіймає Христину. – Звісно не заважаєш. Мені треба повертатися на кухню. Слідкувати за процесом приготування десертів. А ви тут попліткуйте. 

Чекаю, бабуся піде, і закриваю двері. Сідаю на ліжко, а Христя поруч зі мною. Ми обоє мовчимо, а тоді вона торкається мого плеча своєю долонею. 

– Ми обов’язково щось придумаємо, – шепоче. 

– Завтра піду до того чоловіка і спробую домовитись, – кажу. – Можливо він дозволить мені виплачувати заборгованість частинами. 

– Може не варто? – хмуриться Христя. – Це ж бандити. 

– У мене немає іншого вибору, – зітхаю. – Завтра крайній термін. Не принесу гроші – заберуть кав’ярню. 

– Клятий Назар! – цідить Христя. – Як він міг так вляпатись? До речі, а де він взагалі? 

– Я не знаю, – стенаю плечима. – Я бачила його три дні тому, коли він приніс мені погані новини. Назар пообіцяв розібратися з усім і зник. Та він часто зникає. Бувало таке, що його більше тижня вдома не було. 

Я занадто добре пам’ятаю той момент, коли Назар повернувся додому повністю розбитий. Він зник у своїй кімнаті, а я почала хвилюватися і пішла за ним. Вже тоді відчувала, що нічого хорошого не почую. І не помилилася.

– Що сталося? – зайшла в кімнату і побачила брата на ліжку. Він лежав і переглядав щось в телефоні. Назару двадцять два, а таке відчуття, що дванадцять. Він абсолютно не пристосований до життя і не вміє контролювати власні витрати. 

– Нормально все, – бурчить, нахмуривши брови. Назар завжди такий. Злий, роздратований і грубий. Наче всі йому щось завинили. 

– Я ж бачу, що ні, – продовжую тиснути. – Мені чекати неприємностей? 

– Я все владнаю! – карбує, а я зітхаю. Мені дуже важко до нього достукатись. Єдина, кого він хоч трохи слухає – це бабуся. 

– Впевнений?

– Чого ти хочеш? Га? – підвищує голос і різко сідає. – Я грав в казино. Спочатку виграв. Зрадів і… спробував все. А потім програв…

І чому я не здивована? Лише розчарована в черговий раз. 

– Яка сума? – питаю, стримуючи емоції. Зараз я готова відірвати йому голову. 

– Велика, – бурчить і ховає від мене погляд. Назар дуже схожий на нашого тата. Очі, ніс, волосся. Тільки от тато ніколи не був ідіотом, а мій брат ним народився.

– Назаре! – тисну.

– П’ять тисяч! – кричить, а у мене подих перехоплює. – Доларів. 

В кімнаті стає тихо. Тільки чути, як брат швидко дихає. А я… мені здається, що в цей момент я померла… 

П’ять тисяч доларів.. Це ж так багато… 

– Що буде, якщо ти не принесеш гроші? – питаю холодно, але брат мовчить. – Назаре! Що буде?! 

– Вони знають про кав’ярню, – нарешті він піднімає на мене очі й дивиться винувато. – Вони заберуть її. 

– Клятий Назар! – злиться Христя. – Як він міг так тебе підставити? 

Я не знаю… У мене немає відповіді на це питання. І навіть якщо Назар знайде гроші, то я впевнена, що зробить тільки гірше. З одного лайна залізе в інше.

Мій брат ніколи ніде не працював. Він думає, що гроші падають з неба. У цьому і є його проблема. Якщо ми втратимо кафе, він не сильно засмутиться, а бабуся може не пережити цього. 

Коли Христя йде, я спускаюсь вниз, допомагаю дівчатам прибрати та замикаю кав’ярню. Бабуся йде до себе і швидко засинає, а я довго дивлюсь у вікно, рахую зірки на небі й ковтаю гіркі сльози. 

Я так боюсь цієї невідомості, але ще більше боюсь втратити те, що має для мене надважливе значення. 

Наступного ранку дізнаюсь, що в однієї з дівчат вихідний, тому стаю за стійку, одягнувши на себе фартух з логотипом кав’ярні. 

Зранку відвідувачів дуже багато. Всі хочуть прокинутися і збадьоритися смачною кавою. Мені доводиться без зупину варити каву, і в бік вхідних дверей вже навіть не дивлюсь. 

Відвернувшись до апарату, готую чергове замовлення, але в один момент завмираю як вкопана, тому що чую голос, який в принципі не маю тут чути. 

– Гарне місце. Тут практично нічого не змінилося, – говорить Ян, а я повільно повертаюсь до нього обличчям. Він дійсно тут. Стоїть перед стійкою у своєму дорогому костюмі. Його годинник коштує як вся ця кав’ярня. 

Якого біса він тут робить?!