- Глава 2 -

Наші дні

– Мені шкода, – видавлює з себе Ян. – Як це сталося?

– Серце не витримало, – шепочу і глибоко вдихаю. Я не хочу повертатися в минуле і згадувати ті страшні дні. Зараз у мене одна мета – врятувати кав’ярню, і я на все заради неї готова. 

– Поясни, навіщо тобі гроші, – Ян не зводить з мене погляду. І хоч я на нього не дивлюсь, погляд цей відчуваю кожною клітинкою тіла. 

– Щоб врятувати кафе, – з останніх сил збираюся, щоб поглянути йому в очі. 

– Тобто? Що з ним не так? – Ян хмурить брови. 

– Це… моя справа, – кажу сердито. – Я прошу у тебе грошей, щоб вирішити проблему. Я готова написати розписку. Думаю, що за рік зможу все повернути. 

– Ні.

– Що? – питаю розгублено, а серце пропускає удар. 

– Я не дам тобі грошей, – карбує. – Мені шкода твого дідуся, але грошей від мене ти не отримаєш. Знайди когось іншого. Думаю, що у тебе вийде. 

Це образливо. Я розумію, що Ян ображений за мене, але відмовляти так грубо… Я ж знаю, що він не такий. Це я його таким зробила. Жорстоким.

Ну, я спробувала. Буду знати, що чекати допомогу звідси не варто. Саме тому більше не дивлюсь на того, кого кохала колись більше за життя. Я і зараз кохаю. Дуже сильно. Тільки між нами дуже товста стіна зараз. Стіна з образ і недомовленостей. 

А ще ми надто різні. Він багатий, а я – звичайна дівчина. У нього велике майбутнє, а я керую кав’ярнею. Варто було ще тоді, багато років тому, звернути увагу на це, коли я віддала Яну своє серце. 

Тепер не можу побудувати нові стосунки. Перше кохання не відпускає. Я назавжди залишуся одна, а він одружиться з розумницею та красунею, у якої батько банкір або ж нафтовий магнат. 

– Дякую, що прийняв мене, – видавлюю з себе ці слова. – Більше не буду займати твій час. 

Залишаю його кабінет, а тоді й приймальню. Поки їду ліфтом вниз, думаю над тим, що тепер робити. Моя остання надія була на Яна, але він відмовив. 

І як бути тепер? Якщо скажу бабусі, її серце не витримає. Отже, треба ще трохи потягнути час. Можливо, в голову прийде ще якийсь варіант. Принаймні я на це сподіваюсь. 

Залишаю офіс, йду тротуаром в сторону центру і знаходжу лавку в тіні дерев. Дістаю з кишені телефон і набираю номер Христі. Подруга обіцяла тримати кулаки за мене. Я не хочу її засмучувати, але… іншого виходу немає. 

– Ну що там? – питає нетерпляче, як тільки відповідає на дзвінок. 

– Він відмовив, – видихаю і з останніх сил стримуюсь, щоб не розплакатися. 

– Що? – Христя не вірить. – Але як?

– Ось так. Ян вважає, що я взяла гроші від його батька чотири роки тому. Мабуть, це Олексій Павлович так сказав, щоб Ян зненавидів мене ще більше. 

– Ти пояснила, що не брала нічого? – вибухає від обурення подруга.

– Думаєш, Ян мені повірить? – зітхаю. – Це не має ніякого сенсу. 

– Так, ти тільки не панікуй. Ми щось придумаємо, – просить подруга. Я приїду зараз і ми поговоримо. 

– Добре, – погоджуюсь. – Просто не хочу зараз залишатися одна. 

– Я розумію, – мені здається, що Христя усміхається. – Все буде добре, Усте! От побачиш.

Я хочу у це вірити, але в голові більше немає варіантів, де взяти таку суму, отже, скоро у мене заберуть кав’ярню. 

Повернувшись додому, відкриваю двері кав’ярні та заходжу всередину. Дівчата за стійкою. Бачать мене і вітаються. Я дивлюсь на зал, наполовину заповнений, і йду далі. На кухні пахне смачною випічкою. Бачу бабусю, котра керує процесом, і швидко піднімаюсь сходами на другий поверх. 

Поки бабуся внизу, мені треба взяти себе в руки. Вона завжди наскрізь мене бачить, тому надурити її не вийде. І так дивно, що я три дні метаюсь у пошуках грошей, а вона досі нічого не зрозуміла. 

Заходжу у свою кімнату і сідаю на ліжко. Беру в руки рамку з фотографією, на якій вся моя щаслива родина. Бабуся, дідусь, я і брат. Ми стоїмо на фоні кафе та обіймаємось. Такі щасливі… 

Я пам’ятаю той день. Кафе якраз відкрили після ремонту, і дідусь був дуже щасливий. 

Хтось стукає у двері, і я швидко ставлю фото на місце. Поспіхом витираю сльози та бачу на порозі бабусю. 

– Ти давно повернулася? – питає і проходить всередину.

– Щойно, – видихаю. 

– Усте, все добре? – дивиться на мене прискіпливо. 

– Звісно, – відповідаю занадто радісно. 

– Ти ж скажеш мені, якщо будуть якісь проблеми? – знову запитує. – Не будеш нічого приховувати? 

І що я маю сказати? Знову брехати? Я так не хочу цього… А може варто сказати правду? Якщо грошей не буде, бабуся все одно дізнається…