- Глава 1.2 -

Чотири роки тому

Сьогодні найщасливіший день мого життя. І я не перебільшую. Сьогодні отримую диплом про закінчення університету, і попереду на мене чекає доросле самостійне життя. З самого ранку я готуюсь. Одягаю сукню, яку ми з бабусею купували кілька днів тому, а потім роблю собі макіяж і бабуся вкладає моє неслухняне каштанове волосся легкими локонами.

– Ти така гарна, люба, – мало не плаче бабуся. – Так на свою маму схожа. 

– Це ж чудово, – усміхаюсь. – Чому ти плачеш? 

– Тому що ти надто швидко виросла, – бабуся витирає сльози серветкою. 

– Хто тут соплі розпускає? – в кімнату заглядає дідусь, і мої уста одразу ж розтягуються в усмішці. – Ого! Оце так! Наша внучка – справжня красуня!

Дідусь наближається і міцно мене обіймає. Я вдихаю такий знайомий аромат кави та відчуваю себе найщасливішою. 

– Ян тебе забере? – питає бабуся. – Ти впевнена, що нам не треба їхати?

– Впевнена, – киваю. – Ян буде з хвилини на хвилину, тому мені треба бігти.

Цілую спочатку дідуся, а тоді бабусю. Взуваю туфлі, беру клатч і виходжу в коридор. Ми живемо на другому поверсі, тому мені потрібно спуститися сходами вниз. Стійкий аромат кави проникає в ніздрі та окутує мене з голови до ніг. 

Для мене він абсолютно рідний. Я в цьому будинку народилася і виросла. На другому поверсі наші кімнати, а на першому – кав’ярня. Серце і душа мого дідуся. Всі знають, що він найкраще в цьому місті готує каву. У нашому кафе завжди багато відвідувачів. Дідусь поділився зі мною кількома секретами з приготування кави, але поки я навчаюсь, він сам займається всіма справами. 

Виходжу через задній двір, щоб не йти через все кафе. Далі оминаю будинок і зупиняюсь під вивіскою. “Кавоман” – читаю великі літери та усміхаюсь. 

Серце швидко б’ється в передчутті чудового дня. Не розумію тільки, де Ян. Він обіцяв бути вчасно. 

Хочу дістати телефон з клатча, але не встигаю. Бачу чорний блискучий Мерседес що зупиняється поруч, і роблю крок назад. Це не автівка Яна. Може, він позичив її у батька, щоб відвезти мене до університету? 

Поки думаю над цим, двері зі сторони водія відкриваються, і чоловік в чорному костюмі виходить до мене. Він мовчки відкриває задні двері, і моя усмішка змінюється розгубленістю.

– Доброго ранку, Устино, – стримано говорить Олексій Павлович – батько, Яна, котрий сидить позаду. – Сідай всередину. Поговоримо. 

– Я чекаю Яна, – видихаю. Останнє, чого я хочу – це сідати в один салон з батьком Яна. Цього чоловіка я боюсь і точно знаю, що він не в захваті від такої невістки як я. 

– Він не приїде, – приголомшує мене. – Сідай. Треба поговорити.

Я розумію, що немає сенсу відмовлятися. Батько мого хлопця дуже впливовий, і щоб знищити мене, йому не треба напружуватися. Саме тому я його і боюсь. А почалось все це в той момент, коли Ян вперше познайомив мене зі своїми батьками. Я одразу зрозуміла, що не сподобалася їм. І зараз нічого не змінилося. 

Я сідаю в салон і відчуваю себе якось безглуздо в цій рожевій сукні. Долоні пітніють і серце пришвидшує своє биття. Двері з мого боку зачиняються, і я відчуваю себе наче в клітці. Водій повертається на своє місце, і автомобіль рушає. 

– Я чув, що сьогодні ти отримуєш диплом. Вітаю, – сухо говорить Олексій Павлович. 

– Дякую. Тільки… ви ж не для цього приїхали? Так? – питаю схвильовано. 

– Не для цього, – киває. – Я хочу поговорити про тебе і мого сина. 

Ну ось, схоже, сталося те, чого я найбільше боялася… 

– Що не так? – шепочу.

– Мій єдиний син – спадкоємець величезної корпорації. На нього чекає велике майбутнє. Я хочу бачити поруч з ним таку ж сильну та впевнену в собі жінку. 

І багату… 

– Але ми кохаємо одне одного, – видихаю. На чоловіка не дивлюсь. Мені страшно. 

– Дурня це все, – фиркає. – У цьому світі кохання немає ніякого значення. Лише гроші та зв’язки. Сама подумай. Мине рік чи два. Ян займе крісло гендиректора корпорації. Він буде молодим, гарним, багатим. Його амбіції візьмуть гору. Що ти зможеш йому дати крім своєї кави, га? Чи ти думаєш, що диплом економіста якось тобі допоможе? 

– Я не кину Яна! – хочу сказати це твердо, але голос тремтить. 

– Не будь такою категоричною, – усміхається, а мені все це ще більше не подобається. – Я знаю, що у твого дідуся є кав’ярня, якою він дуже дорожить. Розумієш, Устино, я маю гроші та владу. Одне клацання моїх пальців – і кав’ярні більше не буде. Цікаво, як твій дідусь це переживе? 

Боже, він просто монстр! Як можна таке говорити? 

У мене тремтить все тіло. Я готова розплакатися. Це ж був найкращий день мого життя, який поступово перетворюється в найгірший.