Сонце світить просто в очі, тому мені доводиться примружитись. Я дивлюсь на високу скляну будівлю і повірити не можу, що справді наважилася прийти сюди. Глибоко вдихаю і видихаю. Мені до біса страшно. А що, коли Ян відправить мене під три чорти? У нього буде на це повне право. Я навіть підготувалась до цього морально, але… В серці все ще пломеніє надія, що все не так жахливо. Я знаю, що Ян хороший. Він не відмовить. Не знаю тільки, що попросить за свою допомогу, і це лякає.
Роблю ще один невпевнений крок, а тоді ще і ще. Переступаю поріг офісу і розумію, що дороги назад немає. Та я і не збиралася тікати. Не пробачу собі, якщо не скористаюся цим шансом.
– Ви до кого? – питає мене охоронець і прискіпливо розглядає. Я дуже сильно виділяюсь з сірої маси людей, що знаходяться тут у своїй блакитній футболці та білих джинсах.
– Ем… мені потрібен Ян Олексійович, – кажу.
– Гендиректор? – здивовано піднімає брови. – У вас призначено?
– Ні, але я… Ви скажіть, що прийшла Устина Началова. Він має мене прийняти, – випалюю на одному подиху. Кажу якомога переконливіше, хоч сама не зовсім впевнена, що так буде. Ян може віддати наказ викинути мене звідси й більше не впускати.
Охоронець не надто щасливий від такого повороту. Він телефонує комусь і називає моє ім’я. Швидше за все, розмовляє з секретаркою Яна. Ці кілька хвилин, поки я чекаю, здаються мені цілою вічністю. Починаю усвідомлювати, що це була дурнувата ідея, і навіть хочу піти, так і не дочекавшись відповіді, але охоронець повертається до мене і відповідає:
– Піднімайтесь на шістнадцятий поверх. Там вас зустріне помічниця Яна Олексійовича.
Нічого собі! У мене вийшло? Ян мене прийме?
На радощах мало не обіймаю чоловіка. Широко йому усміхаюсь, дякую і біжу до ліфта. Не можна втрачати жодної секунди. Ян може передумати.
Поки ліфт піднімає мене все вище і вище, намагаюсь заспокоїтись. Відчуваю, як по спині котяться краплини поту, а долоні теж мокрі. Мені страшно. От справді, я не знаю, якою буде реакція Яна, але маю з ним поговорити. Він моя остання надія на порятунок близької людини.
Заходжу в приймальню і бачу дівчину приблизно мого віку. У неї великі блакитні очі, біляве волосся, пухкі губи та курносий ніс. Просто ідеальна лялька…
– Доброго дня! Мені потрібен Ян, – кажу, і вона оглядає мене прискіпливо. Не може второпати, хто я така.
– Він чекає вас в кабінеті, – вказує на двері.
Я киваю і йду туди. Хапаюсь за ручку і відчуваю, як швидко б’ється серце. Я маю бути сильною, щоб він не бачив мій страх, але це доволі важко.
Відкриваю двері, переступаю поріг і бачу Яна. Він сидить за масивним столом, на якому багато різних тек з документами. Ян повільно відриває погляд від монітора і дивиться на мене.
Мороз біжить по шкірі й з’являється бажання зробити крок назад.
– Чим зобов’язаний? – питає холодно.
– Я хочу поговорити, – кажу. – Це важливо.
– Та невже? – Ян кривить губи, наче я його дратую, а може так і є. – Я заінтригований.
– Можна мені сісти? – киваю на крісло.
– Сідай, – дає свою згоду. – Я тебе слухаю. Тільки швидко.
– Мені потрібні гроші, – випалюю. – Я обіцяю тобі, що все поверну. Але це дуже терміново.
– Серйозно? – Ян посміхається і нахиляється через стіл до мене. – Чому я маю тобі допомагати?
– Знаю, що не маєш, але мені більше ні до кого звернутися, – кажу схвильовано.
– Про яку суму йдеться? – Ян не зводить з мене погляду.
– П’ять тисяч доларів.
Для мене ця сума нереальна, а для Яна – просто копійки. Він може дати мені їх, не задумуючись, але тут справа не в грошах, а в його відношенні до мене.
– Навіщо вони тобі? Вже закінчилися ті гроші, які тобі дав мій батько? – насмішкувато питає.
– Що? – не розумію його. – Твій батько нічого мені не давав.
– Ну звісно, – фиркає і відкидається на спинку крісла. – Ти нічого від мене не отримаєш, Устино. Взагалі не розумію, як ти змогла прийти сюди після того, як кинула мене кілька років тому. Кинула, тому що захотіла грошей. Скільки тобі заплатив мій батько?
– Та нічого він мені не платив! – випалюю. – Твій батько мені погрожував! Сказав, що забере у мене кав’ярню, якщо я тебе не кину! Ти ж знаєш, що цю кав’ярню ще мій дідусь збудував. Я не могла так з ним вчинити. Він дуже її любив.
– Чому ти говориш про нього в минулому часі? – хмуриться Ян, а у мене в горлі з’являється ком.
– Тому що дідусь помер минулого року і тепер кав’ярнею керую я.
Рада вас вітати)) Ян з Устиною чекають ваших вподобайок)) Почнемо знайомство? Полетіли у нову історію!!!