Княгиня Грудня. Корона

Глава 14

  Адара

  Яскраве сонце світить прямо в очі і це змушує мене їх відкрити. П’ятниця – той день якого я боялась. Сьогодні будуть мої заручини. Саме сьогодні я «залишусь» без свободи.

  У голові були образи вчорашньої ночі. Батько, який виявився живим, маленькі брили льоду, що я створила своїми руками. І розмова – коли я розповіла Владу, що завтра у мене заручини.

***

  Час був давно за північ. Втомлена я сиділа біля Влада, поки той готував лавандовий чай:

  - Влад…-тихо прошепотіла я.

  - Що, мила?- так само тио запитав він.

  - Думаю, що я готова тобі розповісти…- він лише уважно кивнув,- завтра, точніше вже сьогодні станеться дещо… Ти майбуть знаєш, що у головного герцога є син – Водограй,- Влад стримано кивнув проягуючи мені чашку чаю,- Так ось, Водограй надумав собі, що я буду для нього хорошою дружиною і попросив моєї руки.-Влад напружився,- І завтра – свято в честь наших заручин.- Я закінчила і поглянула на Влада.

  - Ти хочеш за нього заміж?- Запитав він.

  - Ні. І не знаю чи зможу його полюбити після нашого весілля…

  - А ти б втекла?

  - Думаю, що так. Буде важко, але я хоча б не в «золотій клітці».

  - Адо, на коли назначено ваше весілля?

  - Точно не знаю, але точно через 2 роки.

  - Чому так?

  - Мені сьогодні шістнацять,- повідомила я і Влад глянув на мене.

  - У тебе День народження?

  - Так, ніколи не розуміла чому всі так радіють йому. Для мене цей день не відрізнявся нічим від інших.

  - Адо, не повіриш для нас обох День народження – просто день.

  - А коли у тебе?

  - Як думаєш?

  - Першого грудня?- посміхнулась я.

  - І ти повністю права!

***

  Потім я заснула на його плечі і він відніс мене додому. Я піднялась з ліжка і почула стук у двері:

  -Адо! Прокидайся!- це був голос мами.

  -Вже, мамо!- відповіла я. і двері відчинилися. Мама зайшла з посмішкою на вустах.

  -Сьогодні, моїй любій доні шістнадцять та ще й заручини. Знай, що через годину прибуде мати Водограя – Анфіса та його сестра – Доротея. Ти маєш бути готова, бо заручини святкуватимемо саме у них.

  -Добре, мамо, я зрозуміла.

  -Адо,- заговорила мама серйозніше.- Ти повинна розуміти, що твоя роль у житті Водограя проста – бути вірною та хорошою дружиною, а також правильною матір’ю.

  -Так, мамо, я це все розумію.- відповіла я, хоча у серці болісно защеміло.

-Добре, люба, а ось мій подарунок тобі,- мама протягнула завернуту в папір коробку.- Довго не засиджуйся.- і прикрила двері за собою.

  Я розвернула пакунок і побачила косметику. Сурма, сік шафрану, рум’яна, золота фарба… Я ніколи не була фанаткою косметики. Проте приємно було отримати подарунок на своє шістнадцятиріччя.  

  Проте, збирання не було найкращим у цьому дні. Я одягнула жовту сукню на корсеті, хоча люто їх ненавиділа, але кожна дівчина, що досягала шістнадцяти мала починати їх носити. Я спустилась до низу, коли почула різні голоси:

  -Адо! Люба невістко! Така доросла – вже шістнадцять… А згодую часи коли ти була ще маленькою дівчинкою…-почала мати Водограя.

 -Думаю, що нам пора вирушати у дорогу, мамо, якщо ми хочемо встигнути все підготувати.- промовила Доротея.

 -Ти права, доню, ходімо… Карета вже чекає…- Анфіса показала рукою на вихід і ми пішли.

  Карета була синьо-чорна з елементами золота, а на дверцятах був герб родини Герцогів Андрієцьких. Два меча перехрещені. Один – червоний, а другий – чорний. А над ними корона. Мені завжди було цікаво чому так, адже вони не королівська родина. 

  Ми їхали за місто, їхній маєток славився своїми розмірами та садами.  Я думала над своїми силами і згадала про наш зв’язок з Владом. І я захотіла почути його голос.

  Я закрила очі і уявила, що між нами є така собі нитка, що поєднує нас і почала думати: «Влад, Влад, Влад, ти мене чуєш?»

- «Твої думки не можливо не почути, Адо.»-почула я у відповідь.

- «Це насправді? Ти не просто голос, що я хочу чути, а цілком реальний?»

- «Так, мила, я цілком реальний і хочу сказати, що ти досить вправна.»

- «Дякую, але щоб я робила без такго вчителя, як ти?»

- «Дай подумати… Правильно – нічого.»

- «Ти надто самовпевнений.»

- «Такий, який є.»- я навіть уявила, як він посміхається.

- «Ти посміхнувся?»

- «Так, але тобі вже пора.»- я розплющила очі і побачила, як три пари очей стурбовано дивляться на мене.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше