За три тижні після обвалу Лариса попросила Соломію приїхати на першу. Не до будинку. Вона назвала адресу невеликого приміщення при майстерні, де їй дозволили тимчасово поставити стіл.
— Машинку позичили до кінця місяця, — сказала телефоном. — Але спершу в мене клієнтка. Побудьте, будь ласка. Не говорити за мене.
Соломія прийшла раніше й принесла те, що Лариса попросила: рулон паперу для викрійок і коробку звичайних затискачів. Приміщення було на першому поверсі, з широкими дверима у двір. У ньому пахло дошкою для прасування й чужим милом.
Лариса вже розклала на столі три папери. На одному був перелік речей, які лишилися в квартирі. На другому — її давній запис про замовлення. Третій був чистий.
— Сядьте там, — показала вона. — Я хочу, щоб вона бачила, що я не ховаюся. Бо по телефону виходить, ніби я все відкладаю.
Соломія поставила коробку біля стіни. На сусідньому столі стояла позичена машинка під сірим чохлом. Біля неї лежали темно-сині штани, загорнуті в новий пакет.
Клієнтка прийшла рівно о першій. Назвалася Інною, зняла з плеча велику сумку й лишила її на колінах. Навіть не подивилася на машинку.
— Я не про інші речі, — сказала вона. — Я про свою сукню.
Лариса кивнула.
— Її не дістали.
— Ви минулого разу казали, що ще перевірятимуть.
— Перевіряли людей. За сукнею не заходили.
Інна поставила сумку на підлогу.
— Мені вже не треба, щоб за нею заходили. Весілля було позаминулої суботи.
Соломія опустила очі. Лариса притисла долоню до свого запису.
— Я знаю.
— Я дзвонила вам, бо до останнього думала, може, хоч якось... Довелося брати іншу. Не мого розміру. Там шов увесь час повертався.
Вона провела рукою по боці своєї теперішньої блузки, показуючи те місце.
Лариса посунула до неї аркуш.
— Я отримала півтори тисячі за роботу. Аванс. Тканину ви принесли свою.
— І підкладку. І застібку. У чеку все разом.
Інна дістала телефон, відкрила знімок чека й поклала його між ними. Соломія мимоволі глянула на Ларисині руки: та тримала ручку над порожнім рядком і чекала, поки клієнтка сама назве суму.
— Дві тисячі сімсот. Це було разом, — сказала Інна. — Я ж вам казала, який у мене бюджет. Через це й вирішили шити простішу.
Лариса записала. Повторила вголос, щоб вони звірили дві суми.
— Чотири двісті.
Інна не взяла ручки.
— У мене не тільки чек. Я ще іншу сукню мусила шукати. Позичати. Ви розумієте, що мені тепер фотографії дивитися й згадувати, як я стояла в туалеті й поправляла оцей бік?
— Розумію, що це вам не поверне.
— Не розумієте. Ви кажете — усе зруйнувалося. Я бачила. Я не прошу вас лізти туди. Я питаю, що буде зі мною.
Лариса мовчала. Соломія відчула бажання вставити хоча б одну фразу: що їх справді не пускали, що передню частину закрили ще до аварії. Інна не заперечувала жодного з цих фактів. Від них сукня не опинялася в неї.
— Я можу віддати тисячу сьогодні, — сказала Лариса. — Решту три двісті — по вісімсот, чотири платежі. П'ятого числа, починаючи з наступного місяця.
Інна підняла очі.
— Чотири місяці?
— Так.
— А якщо ви знову не зможете?
Лариса поклала ручку.
— Я не знаю, як обіцяти, щоб вам одразу стало спокійно. Можу написати суму й числа. Дати свій номер, адресу, яка зараз діє. Першу тисячу перекажу при вас.
— Номер у мене є.
— Тоді решту.
Лариса дістала телефон. Соломія бачила, як вона змінила положення окулярів, читаючи дрібний текст. Тисяча була в неї підготовлена на картці. Перед приходом Інни Лариса сказала Соломії, що вранці порахувала залишок на щоденні витрати після цього переказу.
Інна довго дивилася на її телефон.
— Мені хотілося, щоб ви хоча б не говорили, що тепер усім важко.
— Я такого не скажу.
Лариса трохи посунула стілець.
— У вас була річ, яку ви мені довірили. Вона лишилася там. За все, що ви зараз назвали, я не зможу розрахуватися одразу. За оці чотири двісті — домовляймося. Якщо ви не погодитеся, я розумію.
Інна витягла з сумки ручку.
Вони записали порядок платежів на двох аркушах. Клієнтка попросила вписати, що нинішня тисяча входить у загальну суму, а не додається до неї. Лариса виправила рядок, прочитала вголос. Соломія сиділа збоку; її не попросили ставити підпис за жодну з них.
Коли переказ надійшов, Інна перевірила повідомлення.
— Тисяча є.
Вона сфотографувала підписаний аркуш, забрала свій примірник. Лариса залишила другий у прозорій обкладинці.
— П'ятого, — сказала Інна біля дверей.
— Так.
Вона пішла, не подякувавши. Лариса провела її до виходу й повернулася повільніше, ніж вставала.
На столі лишився перелік недоступного майна. Навпроти білої сукні була стара позначка, зроблена ще до обвалу. Лариса провела по ній нігтем, але не закреслила.
— Вам води? — спитала Соломія.
— Мені так. А ви собі теж налийте.
Соломія принесла дві склянки. Жінка відсунула записи від краю столу, щоб не намочити.
— Я хотіла почати з інших, — сказала Лариса. — Де тільки передоплата, без чужої тканини. Там простіше порахувати.
Вона зробила ковток.
— Але вона подзвонила першою.
Соломія сіла навпроти.
— Скільки ще?
Лариса показала на перелік.
— Є. Я кожному скажу окремо. Тільки сьогодні вже не всім. Бо я ще маю роботу здати.
Вона піднялася й зняла чохол із машинки.
На корпусі був подряпаний білий пластик, регулятор довжини стібка заклеїли збоку шматочком паперу: власниця позначила своє звичне положення. Ця машинка працювала з невеликою окремою педаллю. Лариса ще раз перевірила, як виходить дріт, і сіла.
— Тут треба два підгини. Власник штанів прийде о п'ятій. Примірку ми зробили, лишилося виконати.
Соломія розгорнула принесений папір.
— Це вам зараз?
Відредаговано: 03.11.2026