Ще на стоянці Соломія набрала матір. На телефоні було одинадцять п'ятдесят вісім.
— Мамо, на другу я не встигну. Треба дати показання, потім хочу трохи поспати. Можемо повечеряти о пів на сьому?
— Сьогодні?
— Сьогодні. Якщо тобі підходить.
Наталія помовчала.
— Підходить. Тільки не перебивайся до вечора самим печивом.
Соломія сперлася об машину. Вона вже приготувалася пояснювати, чому знову відкладає, але мати спитала, чи пошук закінчили. Вислухала відповідь, уточнила, чи можна їй тепер піти до крамниці й не тримати телефон біля руки.
— Можна. Я вже надворі й нікуди всередину не йду.
— Тоді о пів на сьому. Помідори куплю сама.
— Я можу...
— Краще ти поспиш.
Соломія погодилася. Записала новий час замість другої години, не лишивши старої домовленості між іншими нагадуваннями.
Власникові сьомої вона зателефонувала відразу після матері. Пояснила, що передачу напередодні перервали, обидва хлопці в лікарні, ключі при них. Огляд доступного й відправлені фото збереглися.
Чоловік спершу спитав, як Денис. Потім попросив не везти йому ключів сьогодні.
— Я передам, хто їх прийме поза будинком. Запишемо від кожного окремо. Платежі хлопці вже надіслали, звірю.
— Вони до квартири не повернуться.
— Розумію.
Він не почав знову говорити про підпис під загальною фразою. Соломія закінчила розмову й переслала Назарові контакт для передачі. Той відповів майже відразу: «Бачу. Денис спить. Я теж зараз ляжу».
Нижче було ще одне повідомлення, надіслане раніше. Назар прикріпив повний файл і коротко написав, де саме обрізав запис для Романа.
«Я їм це теж скажу. Не хочу називати скороченням для зручності. Після обрізки виходило інше».
Соломія відкрила не відео, а доданий текст. Перший зріз вона пам'ятала: застереження про повторний допуск зникло після слів про заборону руйнувати. Другий стосувався старого сімейного фрагмента Марти. Назар назвав обидва. У кінці дописав, що первинні файли в телефоні не змінював і передасть їх окремо.
Соломія відповіла лише, що отримала. Вона не стала виправляти його формулювання перед розмовою зі слідчим.
У відділенні її посадили в кімнаті з вузьким столом. На підвіконні стояв паперовий стаканчик із висохлим слідом кави. Жінка навпроти назвалася, пояснила, у зв'язку з чим Соломію викликали, розповіла про її права й запитала, чи готова вона говорити.
Соломія поставила теку на підлогу. Дістала телефон із власними фотографіями й записами часу. Забитий палець болів, коли вона притискала край чохла.
— Спочатку про вхід увечері, — сказала слідча. — Хто вирішив залишатися?
— Ми домовилися завершити обмежену передачу квартири. Денис і Назар могли здати ключі надворі. Обидва обрали короткий захід. Я пішла зафіксувати доступне.
— Їх змушували?
— До цього заходу — ні.
Слідча записала. Соломія бачила, як на екрані з'явилися слова про добровільний вхід.
— Але потім Денис хотів вийти, — додала вона. — Йому дали команду, й він ішов до нас, коли змінився кухонний прохід. А з комори просив випустити. Це різні моменти.
Жінка не прибрала першого рядка. Почала наступний.
Соломії хотілося, щоб усе відразу стояло в правильному порядку: добровільний захід, команда виходу, захоплена кухня, засувка комори. Щоб жоден ранній вибір не міг стати назвою всього вечора. Вона стримала себе й дочекалася запитання.
— Що ви бачили біля задніх дверей?
— Шафу перед ними. Уже після удару. До цього ми почули, що двері вперлися з боку сходів.
— Хто поставив шафу?
— Роман.
Слідча підняла очі.
— Ви були при цьому?
Соломія відчула, як пальці сильніше стискають телефон.
— Ні.
Пауза виявилася довшою за відповідь.
— Я бачила її в ніші раніше. Перед останнім заходом нам підтвердили, що вона там. Потім — заперті квартирні двері, упор з боку сходів, а після відкриття — шафа перед виходом і колісні сліди. Самого перекочування я не бачила.
— Тоді так і розкажіть. Не висновок за всіх.
Соломія поклала телефон на стіл. Розгорнула план із теки, показала місце шафи й пояснила положення підставки: один ролик у розкритому стику, інший вище. Назвала час, коли побачила це, від кого чула про останню перевірку й хто стояв поряд під час огляду.
На цих уточненнях вона раптом захотіла відсунути теку ногою під стілець. У ній усе виглядало послідовним. Аркуші були складені, кути вирівняні, на фотографіях стояв час. Говорити виявилося повільніше й незручніше, ніж передати готовий опис.
Слідча запитала про Дениса.
— Роман його замкнув у коморі, — почала Соломія й одразу зупинилася. — Коли ми прийшли, двері вже були зачинені. Роман сказав, що замкнув, і назвав засувку. Денис ізсередини казав, що його привели й закрили. Я відкрила засувку сама.
— А як він потрапив до комори?
— З його слів — Роман привів. Частину цього Денис розповів уже при відчинених дверях. Я бачила тільки останній крок на кухні, коли він зникав за новим простінком. Саме падіння не бачила.
Вона зробила вдих. Слідча запитала, чи Денис міг вийти сам, коли Соломія відсунула стрижень.
— Двері він міг би відчинити. Із ногою не міг нормально пройти. Ми допомагали сидячи. Він говорив, відповідав. Просив не підпускати Романа.
— Роман вимагав щось за відкриття?
— Щоб пообіцяли зберегти кімнати. Без строку.
Соломія показала, які власні записи має, які були на зв'язку в Оксани й де потрібні слова інших людей. Не відтворювала весь вечір із телефона. Коли слідча попросила уточнити одну репліку, Соломія повторила, від кого її чула, і назвала тих, хто стояв поруч.
Потім жінка запитала:
— Ви самі просили залишити таку кімнату?
Соломія подивилася на неї.
У цьому запитанні не було Романового тону. Ніхто не пропонував обміняти визнання на чиюсь згоду. Треба було відповісти людині, яка могла додати її слова до матеріалів поруч із чужими.
Відредаговано: 03.11.2026