Медик попросив Соломію зігріти руки, перш ніж вона знову братиметься за телефон. Вона сиділа під накинутою ковдрою й дивилася, як Дениса переносять до машини. Назар уже був усередині. Його праву руку влаштували окремо, рюкзак поставили біля ніг.
Денис підняв голову над краєм нош.
— Мій ключ тут, — сказав він. — Я ще не здав.
— Потім, — відповів Назар із машини.
Соломія підійшла на кілька кроків, коли дозволили.
— Ключі передасте з записом, коли зможете. Я повідомлю власнику, що сьогодні не закінчили.
Денис кивнув. Не поліз у кишеню віддавати їх на ношах.
Данило лишився біля медиків, поки закінчували передавання. Олег підійшов до Оксани, назвав час свого входу й виходу. За ним відмітили двох, які прийняли Дениса на площадці й спускали. Соломія слухала, не намагаючись запам'ятати замість запису: у неї в голові досі трималася тільки їхня п'ятірка.
Роман сидів неподалік, з поліцейським і медиком. Марта підійшла до нього після короткого дозволу, поставила біля стільця воду й свою сумку. На те, що батько їй сказав, вона відповіла тихо; Соломія не почула слів. Дві папки з машини лишалися в Марти, а архів із шафи — нагорі, у мішках біля ніші.
Оксана показала Соломії стілець біля зовнішнього столу. На ньому лежала її велика тека.
— Вашу забрали в сухе, — сказала вона. — Схему малого маршруту можете віддати колезі й закінчувати на сьогодні.
Соломія дістала з внутрішньої кишені вологий аркуш, розгорнула. Головний вузол був позначений так, як існував до зміни. Вона провела поруч коротку риску, дописала час останнього спостереження біля шостої й подала колезі.
— Вхід до столової не змістився. Край біля відколу стояв, коли ми йшли.
— Прийняв. Нові групи перевірять зі свого боку.
Вона торкнулася великої теки, але не відкрила. Усе потрібне, що могла зараз сказати, вже було в колеги.
За столом лежав список мешканців. Соломія впізнала перший аркуш Марії: вісім людей після двох дописаних імен. Поряд додали облік тих, хто заходив за день.
— Усі вісім? — спитала вона.
Оксана показала на кожний підтверджений рядок. Микола й Ганна були за новим місцем, з ними щойно говорили. Лариса відповіла після вокзалу, Тарас був у поїзді. Марія стояла за огорожею, Роман був біля поліцейського. Назар і Денис їхали до лікарні.
— Вісім, — сказала Оксана. — Тепер ті, кого в першому списку не було.
Марта відмітилася окремо. Соломія назвала себе, колегу, згадала працівників, із якими розходилася на поверсі. Оксана звіряла її слова з журналом допуску: виконавці ранкових робіт, перевезення Черненків, службові входи. Кожного, хто піднімався, шукали за власним підтвердженим виходом, а не за словами, що його бригада «вже поїхала».
До столу підійшов чоловік у запиленій куртці. Він залишався з першою зовнішньою парою, що відступила задніми сходами. Підтвердив за себе; напарника покликав до рації. Оксана перевірила обох, хоча Соломія чула про їхній вихід ще о дев'ятнадцятій нуль сім.
Марія принесла свій телефон.
— За перший поверх відповіли, хто був сьогодні, — сказала вона. — Ті, що раніше виїхали, теж передзвонюють. Але одну квартиру власник здавав не через мене. Питаю окремо.
Оксана кивнула, додала контакт.
Соломія побачила в списку номери всіх дванадцяти квартир. Сім були позначені як раніше звільнені. Біля деяких уже стояли імена власників і час останньої розмови.
— Мешканці всі ззовні, — сказав хтось біля столу. — Можемо вважати...
— Можемо вважати, що ці мешканці ззовні, — відповіла Оксана. — Пошук триває. Підвал і горище також у завданні.
Соломія кивнула. Уранці вона теж бачила список, у якому не вистачало двох живих хлопців. Тепер під правильними вісьмома іменами лишалося дванадцять квартир, до яких протягом дня могли зайти інші.
Вона не стала лишатися біля столу, поки всі контакти дадуть відповідь. Відійшла туди, де було тихіше, й набрала матір.
Наталія відповіла відразу.
— Ти надворі?
— Надворі, мамо. Вийшли всі, хто був зі мною.
У слухавці щось дзенькнуло. Соломія уявила, як мати поставила чашку не зовсім на підставку, і на мить заплющила очі.
— Ти сама як?
— Мене оглянули. Болять ноги. Пилу наковталася.
— Приїжджай.
Соломія подивилася на свою руку. На згині вказівного пальця темнів забій від засувки.
— Я сьогодні додому, посплю. Не чекатимеш мене?
Мати помовчала.
— Не чекатиму за столом. Телефон буде поруч.
— Я обіцяла сказати, коли закінчу. На сьогодні вже закінчила.
Наталія видихнула так, що Соломія почула це крізь дворовий шум.
— Тоді їдь. Напиши, коли будеш удома.
— Напишу.
Вона не починала розповідати про комору. Їй треба було знати, що мати почула саме її голос надворі. Після розмови Соломія повернулася по теку й повідомила Оксані, що їде.
Роботу приймала нічна зміна. Доступ до нижнього поверху й підвалу вже забезпечували; з вулиці готували підйом до верхнього, окремо оглядали залишки передніх кімнат. Незвичні об'єми позначили для груп, які ще не бачили їх. Романа й Соломію до джерел не допускали.
Колега провів її до місця, де чекала викликана машина. Її власне авто поки лишалося в безпечній частині стоянки, за межами закритого підходу; ключ був у неї. Керувати зараз вона не хотіла.
— Зранку скажу, що ще потрібно від схеми, — сказав колега. — Сама в будинок не йди.
— Добре.
Соломія поставила теку на коліна. Водій зачекав, поки вона застебне пасок. Вона написала матері вже зі свого дому, після душу випила води й поклала телефон біля ліжка з увімкненим звуком. До ранку він не задзвонив.
Прокинулася о сьомій двадцять. Понад сім годин після того, як нарешті лягла. У кімнаті пахло її рушником, батарея під вікном була холодна. Коли Соломія сіла, м'язи стегон заболили так, що довелося зачекати, перш ніж встати.
На телефоні було повідомлення Назара. Знімки зробили, руку знову зафіксували; далі огляд і призначення. Денис лишався під наглядом, ногу тримав у фіксації, до ранку не ставав. «Каже, на першу зміну повзе. Уже сварилися», — дописав Назар.
Відредаговано: 03.11.2026