Данило переступив чорну смугу й рушив до столу.
Соломія пішла за ним, тримаючи світло нижче Романових рук. Плитка закінчилася в неї за п'ятами. Звідси справжня ніша лічильника здавалася вузькою сірою смужкою, але її цегляний уступ було видно повністю. Назар лишився біля порога; на касці в нього світив ліхтар.
Роман відсунув стілець ногою.
— Не підходьте.
Данило не пішов між стільцем і столом. Обійшов короткий торець із того боку, де лишався вільний прохід до комори. Соломія побачила на її дверях темну горизонталь засувки. Кінець стрижня заходив у скобу, прибиту до одвірка. Ніякого замка, для якого треба було шукати ключ.
— Денисе, я біля столу, — сказав Данило. — Ти досі ліворуч?
— Так. Сів.
Роман зробив крок до бокових дверей. Данило став перед ним.
— Руки покажіть.
— Я ж сказав, що не буду...
Чоловік потягнувся повз нього до стільця. Данило перехопив його руку вище зап'ястка, відвів від спинки. Стілець шарпнувся й ударив ніжкою по дошці. Ірина підняла голову від журналу.
— Ти його доламаєш, Ромо. Віддай людям інший.
Роман смикнув рукою. Другу притис до грудей і знову подався до Данила. Рятувальник розвернув його боком до столу, лишаючи Соломії шлях позаду себе.
Вона рушила до засувки.
Роман побачив її й відразу змінив напрямок. Він уже не дивився на Данила; простягнув вільну руку до світла, наче міг зупинити її, забравши ліхтар. Соломія відсахнулася, вдарилася плечем об край одвірка. Промінь підстрибнув до стелі.
— Назад, — сказав Данило. — Соломіє, біля дверей стійте.
Він поставив передпліччя між нею й Романом. Назар ступив за чорну смугу, але зупинився, коли Соломія повернула до нього голову. Його права кисть лишалася на перев'язі, ліва була піднята порожньою долонею.
— Назаре, світло на підлогу. Нам назад тут, — сказала вона.
Хлопець опустив голову. Світло з каски впало вздовж дощок до справжньої плитки.
— Ви там? — озвався з комори Денис.
— Тут, — відповіла Соломія. — Засувку бачу. Зараз відчиню.
Роман знову смикнувся до неї. Данило відвів його від бокових дверей, але той розвернувся всім тілом і вчепився в край столу. На скатертині перекинулася порожня тарілка, покотилася до миски й спинилася.
Соломія не могла пройти до засувки, не опинившись біля Романового ліктя. Вона спинила ліхтар на темному стрижні. Від нього до її руки було менше кроку.
Соломія подала Назарові свій телефон, лишивши собі ліхтар. Хлопець прийняв його лівою рукою й лишив гучний зв'язок увімкненим.
Данило коротко сказав у рацію:
— Зараз.
Телефон у Назаровій руці заговорив голосом Марти.
— Тату. Я біля Оксани, надворі.
Роман повернув голову раніше, ніж вона назвала себе. Рука на столі залишилася, пальці ще були зчеплені з краєм.
— Марто, ти чуєш, що вони...
— Чую. Я нікуди не поїхала. Твоя сумка в моїй машині.
Він на мить перестав тягнути Данила до себе.
— Вони заберуть маму.
— Я не можу цього зупинити, тату. Я можу побути з тобою сьогодні. Поїхати з тобою, де тебе оглянуть. Потім допомогти з речами.
— Ти хоч розумієш...
— Я тут. Вийди до мене.
Роман потягнувся в бік телефона. Данило прибрав його другу руку зі столу, розвернув і притиснув обома передпліччями до близького простінка. Роман ударив підошвою об ніжку стільця, проте від комори опинився далі.
— Відчиняйте, — сказав Данило Соломії.
Вона простягнула руку до засувки.
Стрижень не пішов. Пальці ковзнули по гладкому залізу. Соломія переставила ліхтар, побачила маленький загнутий кінець і взялася за нього. З-за дверей натиснули.
— Денисе, не штовхай. На засувку тисне.
— Я не штовхаю. Плече вперлося. Зараз.
Почулося шурхотіння. Залізо посунулось раптом так легко, що вона стукнула кулаком об одвірок. Стрижень вийшов зі скоби.
Роман важко видихнув за її спиною. Данило не відпустив його.
— Двері назовні, — сказала Соломія. — Я тягну на себе. Ти зліва лишайся.
Вона відчинила полотно в столову, притримала край, щоб воно не вдарило по стільцю. У щілині з'явилися банки на полицях, білий кут рушника й Денисова нога на підлозі.
Він сидів боком, притулившись лівим плечем до стіни. Праву ногу тримав зігнутою. На штанині під коліном був брудний розрив; нижче тканина натягнулася на припухлості.
— Не світіть в очі, — сказав він.
Соломія відвела промінь.
Денис прикрив обличчя долонею, опустив її й глянув повз неї. Побачив Романа біля простінка. Відразу спробував відсунутися далі, хоча за спиною вже була стіна.
— Він до тебе не підійде, — сказав Данило.
— Не пускайте.
— Тримаю його.
Соломія присіла збоку від отвору. Денис дивився на її каску, потім на обличчя, мовби перевіряв, чи справді прийшла та сама людина.
— Назар?
— Тут, — відгукнувся Назар.
Він стояв між торцем столу й початковим порогом, не підходячи до Романа. Лівою рукою тримав Соломіїн телефон. Голос Марти стих. Оксана лишалася на лінії.
Денис побачив перев'яз.
— Що ти зробив?
— Упав. Потім розкажу.
— Ну звісно.
Денис спробував усміхнутися, але губи розійшлися нерівно. Він сперся долонею об підлогу й підтягнув до себе здорову ліву ногу.
— Почекай, — сказала Соломія. — Спершу Данило подивиться.
Рятувальник не міг відійти від Романа. Попросив її показати ногу світлом, спитав Дениса, де болить, чи відчуває стопу, чи міг до цього стати. Хлопець відповідав, не відводячи очей від Романа.
— Нижче коліна. Відразу вдарився. Там, на кухні. Я до вас ішов, а стіна переді мною... Я хотів назад, зачепився. Не знаю об що.
— Головою не вдарявся?
— Ні. Сів, коли впав. Потім він покликав. Казав, тут через його кімнату можна.
Роман підняв голову від простінка.
— Бо я ж тебе звідти вивів.
Данило стримав його рух.
Відредаговано: 03.11.2026