— Відійдіть від порога, — сказав Данило.
Роман не ворухнувся. Пальці лежали на одвірку над чорною смугою. По цей бік була сіра плитка справжнього передпокою; за його ногами починалися широкі дошки столової.
Ірина сиділа за столом. Журнал лежав перед нею, притиснутий сільничкою. Відчувши людей у дверях, вона підняла голову, але дивилася на чоловіка.
— Ромо, чого вони кричать?
— Зараз.
Голос Романа був хрипкий. На сорочці біля ліктя темніла смуга пилу. Соломія дивилася на його другу руку: та лежала біля кишені, але ключів він не діставав.
Із глибини знову вдарили по дереву.
— Денисе, ти нас чуєш? — гукнув Данило.
— Чую! Відчиніть!
Назар став біля квартирних дверей, не затуляючи вузького передпокою. Праву кисть тримав на перев'язі. Коли озвався друг, він відступив від стіни всім тілом, але Данило підняв долоню.
— Зараз стій.
Роман простежив за цим рухом.
— Я його знайшов, — сказав він.
Соломія вдивилася повз нього. Стіл стояв у знайомому місці. За його торцем, збоку від столової, були вузькі двері комори. Їхнє полотно було зачинене. Саме там Ірина брала серветку з полиці, відчинивши двері на себе.
Тепер поблизу цього місця відбивалися удари.
— Де він? — спитав Данило.
— Там. У коморі. Я допоміг йому дійти.
— Відчиніть.
Роман стиснув пальці на одвірку.
— Ви спершу вислухайте.
Соломія підняла телефон. Оксана залишалася на гучному зв'язку; тепер вона чула й Романа.
— Він живий, відповідає з боку комори при столовій, — сказала Соломія. — Роман перед нами, всередині за початковим порогом.
— Зрозуміла, — відповіла Оксана. — Даниле, не закривайте шлях назад.
Роман зиркнув на телефон.
— А ви хто?
— Оксана Мельник. Ми сьогодні з вами говорили біля входу. Виведіть Дениса й виходьте самі. Вам допоможуть.
— Щоб ви потім усе прибрали?
— Поки там люди, зносити чи розбирати джерела не будуть. Рятувальні роботи для вашого виходу тривають.
Він похитав головою, ще до того, як вона договорила.
— Поки люди. А коли вийдуть, нічого вже не треба питати.
Ірина посунула журнал.
— Ромо, може, вони сядуть? Ти став у дверях.
Роман не повернувся до дружини. Вона подивилася на вільний стілець і знову взяла олівець. Нічого з її слів не пояснювало, як відчинити комору чи вийти з будинку. Соломія це бачила й не шукала в них прихованого прохання.
— Ви самі зачинили двері? — спитала вона Романа.
Він подивився їй в обличчя.
— Щоб не вибіг у те, що там зламалося. Він ледве стояв. Я ж не лишив його на підлозі.
— Ви замкнули його ззовні?
— Так.
Слово пролунало швидко. Роман одразу розтиснув пальці, ніби тепер можна було говорити про інше.
— Я хочу гарантії, що цього місця не заберуть. Не до завтра. Взагалі. Тут можна все відділити, лишити нас. Ви самі казали...
— Я не давала такої гарантії.
— А для себе просили.
— Моє прохання скасоване. Відчиніть комору.
Роман подивився на неї, потім на Назара. Наче той ще міг сказати, що знає іншу версію.
Назар не допоміг.
— Ви його замкнули? — перепитав він.
— Ти чув.
— Він хоче вийти.
— Я теж хочу багато чого.
Назар затиснув лівою рукою край перев'язу. Не тягнув бинта, тільки тримав тканину біля живота.
— Коли ви мене пустили сюди, я був вам вдячний. І зараз пам'ятаю. Але Денис вам за це нічого не винен. Відчиніть двері.
Роман витер долонею рот.
— Я не прошу грошей.
— Ви тримаєте мого друга, щоб вам пообіцяли кімнату.
З комори озвався Денис:
— Назаре, я тут. Не лізь до нього сам.
Хлопець зробив вдих і відпустив тканину.
Соломія бачила тепер частину кімнати далі за столом. Збоку відкривався простір, де колись ішло продовження столової; тепер там були знайомі дверцята кухонної шафки сьомої. Малюнок на них збігався з тим, що вона знімала перед зміною. Але з цієї кімнати до справжнього кухонного вікна не проглядався колишній шлях.
— Ви знайшли його на кухні? — спитала вона.
— Так. Він мене сам покликав.
— Коли це сталося?
Роман нетерпляче повів плечем.
— Після того як усе затріщало. Я ж не знав, що впаде. Знайшов його тут, на кухні. Я йому допоміг.
Соломія не стала називати часу, якого не бачила. Роман знав хлопця, бачив його після втрати прямого доступу, потім сам замкнув. Цього вже вистачало, щоб не називати двері новим правилом будинку.
— Денисе, можеш підійти до дверей? — спитав Данило.
— Я біля них. Нога болить. Він мене сюди завів і закрив.
Голос ішов із-за бокових дверей, не з приєднаної кухні. Соломія посунулася так, щоб Данило побачив напрямок її ліхтаря.
— Комора прямо зі столової. Повз торець столу, — сказала вона тихо. — Не через кухню.
Данило кивнув, продовжуючи дивитися на Романа.
— На чому тримаються двері? — гукнув він Денисові.
— Із цього боку не видно. Відчиняються від мене назовні. Я штовхав, щось тримає.
Роман відвів руку від кишені.
— Засувка. Я відчиню, коли домовимося.
Оксана заговорила з телефона так само рівно, як передавала робочі команди.
— Бойко, безстроково зберігати кімнати вам не пообіцяють. І без наслідків утримання не оголосять. Зараз ви можете відчинити й вийти з допомогою. Руйнування зайнятого простору ніхто не починає.
— Мені не потрібне «зараз».
Він дивився на Соломію, не на телефон.
— Скажіть ви. Ви знаєте, що там не тільки простір. Скажіть, що я зможу повертатися. Що ми всі зможемо.
Соломія перехопила телефон зручніше, не торкаючись екрана.
— Ні. Ми звідси виводимо людей. Ви можете відчинити самі.
Роман стояв перед нею. Від звичайного передпокою його відділяла одна витерта чорна смуга. Він міг переступити її, як учора переступав туди й назад. Не робив цього.
Відредаговано: 03.11.2026