Першим піддалося дерево біля замка.
Данило працював збоку, не стаючи навпроти дверного полотна. Соломія тримала світло на місці, яке він показав. Назар чекав біля сьомої, підтримуючи праву руку перед грудьми; лівою притримував ремінець каски.
Звук інструмента йшов по всьому коридору. Соломія не могла не подумати, що Роман теж його чує. Чекала, чи озветься він із шостої, чи нарешті вийде зі зв'язкою. За дверима ніхто не повернув ключ.
Данило зупинився, перевірив раму й продовжив. Старий край замка розійшовся. Він відступив, потягнув за ручку, й квартирні двері восьмої відчинилися.
— Не вперед, — сказав Назарові, який одразу подався до дверей. — Спершу дивимося.
У світлі був звичайний передпокій. Не столова й не коридор, що повертав до синьої риски. Соломія впізнала огородження передньої частини, бічний отвір під стрічкою, справжню стіну біля заднього виходу.
Шафи в ніші не було.
Вона стояла перед дверима на сходи, як уранці, але тепер криво. Верхній кут упирався в сміщену коробку, низ трохи розвернувся до загального коридору. Скло на одній стулці тріснуло, за ним виднілися папки, журнали й знайомий тубус. Шафа залишалася повною.
Данило посвітив на підлогу.
Від порожньої ніші до неї тяглися свіжі колісні сліди. Пил із двох боків розійшовся темними смужками. На стику плит ролик уже не стояв рівно: заглибився в розкриту щілину, а металева підставка перекосилася.
Соломія присіла на звичайній підлозі, не торкаючись меблів.
Уранці колесо перекотилося через цей стик. Вона бачила, як воно на мить затрималось і пішло далі. Зараз край підлоги змістився, й колесо застрягло нижче другого. Поштовх зробив із пересувної шафи зовсім іншу перешкоду.
— Її повернули сюди до удару, — сказала вона.
— Ми вперлися з того боку ще о дев'ятнадцятій нуль чотири, — відповів Данило. — Тепер бачимо, у що.
Він не почав стукати в двері на задні сходи. Зовнішньої пари за ними вже не було: обоє відійшли до двору при осипі.
Назар підійшов тільки до квартирного порога.
— Він сам її притяг?
Соломія встала. На телефоні було 20:05. Вона не знала, в яку саме хвилину Роман узявся за шафу, хто міг це бачити й чи він спершу замкнув двері. Перед нею були сліди, порожня ніша й той самий запасний шлях, який перестав відчинятися до обвалу.
— Перед заходом нам підтвердили, що вона в ніші, — сказала Соломія. — Зараз тут. Решту запитаємо в нього.
Данило передав Оксані, що звичайні квартирні двері відчинені. Описав шафу перед виходом, ролик у стику та упор угорі. Додав: у передпокої вони на справжній підлозі; до бічної кімнати й передньої огородженої смуги не заходять.
Оксана попросила показати перешкоду через телефон. Соломія ввімкнула відеозв'язок і повела камерою тільки по потрібних місцях. Колега, який стояв поряд із керівницею ззовні, попросив затримати кадр на стику.
— Бачу, — сказав він. — Після удару він розкрився. Уранці підставка стояла на рівнішому.
Назар дивився на тріснуте скло.
— Папери можна вийняти. Тоді легше.
Він подався вперед і відразу зупинився від болю в руці. Данило не дав йому взятися за край.
— Ти нічого не піднімаєш.
— Лівою можу.
— Тут треба втримати, якщо піде. Не однією рукою.
Назар відступив до одвірка. Соломія бачила, як він притис травмовану кисть ближче до себе й змовчав.
Данило оглянув верхній упор із того боку, до якого міг дістати поглядом. Не смикав шафу, щоб перевірити її всім тілом. Потім подивився на Соломію.
— Ми самі зараз не звільнимо цей прохід безпечно. Потрібен забезпечений підхід ззовні й робота з двох боків.
Вона кивнула. Двері на сходи відчинялися до них, усередину цього передпокою. Навіть якби вийняти частину паперів, треба було втримати перекошену високу шафу, звільнити низ і дати стулці пройти. Розбити скло й тягнути на себе без підготовки означало б додати уламки саме туди, де доведеться виводити Дениса.
Соломія відвела ліхтар, щоб він не сліпив Назара.
— Шафа не тримає будинок, — сказала вона до телефона, відповідаючи на коротке запитання ззовні. — Вона сама вперлася. Це меблі й зіпсований прохід.
Колега попросив передати телефон Данилові. Вони обговорили, що можна підготувати з цього боку до приходу зовнішньої групи. Соломія показала ширину вільного місця, тоді прибрала телефон, коли знову заговорила Оксана.
З двору надійшов звіт про роботу. Старе пошкодження над нижніми дверима змінилося від поштовху; тепер доступ до них готували як окрему небезпечну ділянку. Люди оглядали, забезпечували місце, підносили потрібне спорядження. Ніхто не стояв під осипом, чекаючи, поки Роман передумає.
— До верхніх дверей ще не можна? — спитав Данило.
— Ще ні. Підхід робимо. Вашу картину зверху маємо.
Назар підняв голову.
— Можна хоча б почати тут? Поки вони там.
Данило обернувся до нього.
— Ми почали. Двері відчинили, перешкоду бачимо, зовнішнім показали. Тепер треба знайти твого друга. Вихід вони готують одночасно.
Хлопець подивився на порожню нішу. Поряд була бічна кімната, де Соломія сиділа з планами; стрічка біля неї не робила простір менш присутнім. Соломія пройшла повз, не повертаючи туди світла. Для виходу через передпокій заходити до неї не було потреби.
Назар переступив до загального коридору. Соломія залишилася з Данилом ще на мить: показала на маленькому аркуші, звідки починаються сходи за закритими дверима й де вони спускалися до двору. Він звірив напрямок із повідомленням працівника знизу, щоб обидві сторони надалі говорили про один прохід.
Телефон у зовнішній кишені Соломії коротко завібрував. Вона дістала не свій — Денисів. На екрані висвітився пропущений виклик. Соломія не стала відкривати чуже листування. Повернула його до кишені, де він не міг загубитися, і перевірила свій. Оксана залишалася на зв'язку.
Данило підняв ліхтар.
Відредаговано: 03.11.2026