У сьомій було тихо. Назар відімкнув квартиру. Денис відчинив двері, відступив до стіни й дав Данилові пройти першим. Назар ще тримав ключ у замку, доки той не покликав.
Соломія зайшла останньою. На підлозі залишився прямокутник чистішого лінолеуму там, де стояла валіза. Біля внутрішньої стіни кухні темніла шафка з посудом. До огорожі перед вікном від неї було кілька кроків; цю частину вони не мали проходити.
Денис поклав свій ключ на тумбу в передпокої.
— Оцей здаватиму. Назарів ще в нього.
Назар витягнув ключ із замка й поклав поруч, щоб Соломія зняла їх разом із номером квартири. Потім кожен забрав свій. Передати зв'язки мали внизу, а не лишити в порожній квартирі.
Данило показав межу доступу, вже позначену на складеному аркуші Соломії.
— Кухня тільки звідси, від внутрішньої стіни. Біля вікна нічого не перевіряєте. Як закінчите — скажете.
Соломія розгорнула папір на тумбі. Тека з ранковими матеріалами лишилася надворі. Тут був тільки чистий бік схеми, на якому вона могла дописати побачене.
Із коридору долинув Романів голос:
— Ця папка внизу, на другій полиці. Я знайду.
Данило на мить вийшов у загальний коридор, перегукнувся з Романом і повернувся до квартирного порога сьомої.
— Резерв перевірили о вісімнадцятій двадцять п'ять. Працівник зі сходів уже внизу. Я спускаюся до групи, потім перевірю поверх перед закриттям. Роман має вийти до дев'ятнадцятої, ви теж. Оксані ваші місця відомі.
Роман озвався з восьмої:
— Та я почув.
Данило пішов до головних сходів. Кроки спустилися нижче, перестали відбиватися в коридорі. Соломія повернулася до кухонного отвору. Денис стояв біля шафки, не заходячи в огороджену частину.
— Оця ручка була така, — сказав він і злегка поворушив її. — Ми підтягували, але знову розхиталася. Я не хочу написати, що справна, а він потім побачить і скаже, що сховали.
— То так і покажи, — відповів Назар.
Він дістав телефон, почав із загального вигляду доступної частини. Денис відступив, щоб не закривати шафки. Соломія попросила лишити в кадрі огорожу й справжню стіну за його плечем: тоді не доведеться вдавати, що вони оглянули більше, ніж могли.
Назар опустив телефон після першого проходу.
— Не хочу сьогодні ще щось обрізати не там.
— Зніми, як є, — сказав Денис. — Тут я тобі повірю.
Назар подивився на нього. Хлопець уже тримав розхитану ручку, терпляче чекаючи, доки друг наведе камеру. Соломія відійшла вбік.
Вони зафіксували передпокій, доступну частину кухні, залишені меблі й межу, за яку не йшли. Власник попросив телефоном показати низ шафки: на його старому фото одна стулка висіла нерівно. Денис сів навпочіпки, відчинив і зачинив її, а Соломія дописала, що вони бачили зараз і чого не оглядали. Замість загальної фрази про відсутність претензій у них лишився короткий перелік конкретних речей.
Роман не приніс оригіналу.
Коли Соломія визирнула з квартири, восьма з її місця була за поворотом простінка. Далекого краю передпокою не видно. Вона не пішла перевіряти архів: Данило знав Романову мету й час виходу, а хлопці ще закінчували свої записи.
Денис підвівся, притиснув коліно долонею.
— Якщо хтось мене потім спитає, чому я звідси з'їхав, почну з оцих дверцят.
— Шафка два роки на тебе чекала, — сказав Назар.
— От я її й дочекався.
Соломія притримала край аркуша. На кухні вже бракувало їхніх речей, і кімната здавалася чужішою, ніж уранці. Два роки тут можна було сваритися через їжу, ключі, мокрий рушник, а після збору все вмістилося в кілька торб і валізу. Те, що не вмістилося, не обов'язково мало лишитися спільним.
Вона підписалася тільки під спостереженнями. Передала аркуш Денисові й Назарові. Кожен прочитав, додав своє й підтвердив лише те, що перевірив сам.
За дверима пройшов працівник, гукнув Соломії, що виходить із поверху. Вона відповіла й назвала, де залишаються троє. Повертатися за іншим тут ніхто не планував. Ні Денисової сковорідки, ні Назарової валізи в квартирі вже не було.
Назар спитав, чи Денис завтра після роботи зможе разом із ним подзвонити Тарасові. Денис нагадав, що працювати почне в понеділок, а завтра в нього вільний день.
— Усе, я вже й дні загубив, — сказав Назар.
— Зате не сумку.
Він обережно розгорнув на тумбі складений папір. Соломія сфотографувала завершений запис і надіслала власнику. Той відповів, що це саме той обмежений перелік, про який домовлялися. Грошове питання залишалося окремим. Загального звільнення Романа від претензій ніхто не підписав.
У вікні за огорожею потьмяніло світло. Соломія зупинила себе на бажанні підійти й подивитися, чи збирається дощ. Вулицю видно було лише з передньої частини; тут, у дозволеному місці, лишався косий відблиск на дверцятах.
До сьомої вечора залишалося кілька хвилин.
— Закінчуймо, — сказала вона.
Денис поклав свій телефон на тумбу в передпокої й попросив ще один знімок нижнього краю шафки. Там на спільному кадрі лежала тінь, а він не хотів наступної розмови про нібито приховану воду. Повернув ліхтар, показав суху пляму старого кольору біля підлоги. Соломія зняла це з боку отвору. Назар відійшов до передпокою з телефоном.
Надійшло повідомлення Лариси: Тарас уже сидів у вагоні, поїзд рушав о сьомій, вона стояла на платформі. За хвилину — ще одне, коротше: «Поїхав». Соломія показала Назарові. Той усміхнувся.
— Встиг.
Вона написала Ларисі, що побачила. Час на телефоні перейшов через дев'ятнадцяту. Тарас залишав будинок позаду в іншому напрямку, і Соломія була рада, що не мусить зараз кликати його назад.
Із коридору озвався Данило:
— Закінчуєте?
Соломія вийшла до квартирного порога, лишаючи Дениса біля шафки, а Назара — в передпокої.
— Так. Зняли останнє, передаємо ключі внизу.
— Добре. Я перевірю Романа, він не відмітив виходу.
Данило пройшов повз сьому, повернув до восьмої. Соломія згорнула свій папір і поклала до кишені. Назар закинув рюкзак на плече.
Відредаговано: 03.11.2026