Кімната, де ти ще живий

Розділ 20

У сьомій було тихо. Назар відімкнув квартиру. Денис відчинив двері, відступив до стіни й дав Данилові пройти першим. Назар ще тримав ключ у замку, доки той не покликав.

Соломія зайшла останньою. На підлозі залишився прямокутник чистішого лінолеуму там, де стояла валіза. Біля внутрішньої стіни кухні темніла шафка з посудом. До огорожі перед вікном від неї було кілька кроків; цю частину вони не мали проходити.

Денис поклав свій ключ на тумбу в передпокої.

— Оцей здаватиму. Назарів ще в нього.

Назар витягнув ключ із замка й поклав поруч, щоб Соломія зняла їх разом із номером квартири. Потім кожен забрав свій. Передати зв'язки мали внизу, а не лишити в порожній квартирі.

Данило показав межу доступу, вже позначену на складеному аркуші Соломії.

— Кухня тільки звідси, від внутрішньої стіни. Біля вікна нічого не перевіряєте. Як закінчите — скажете.

Соломія розгорнула папір на тумбі. Тека з ранковими матеріалами лишилася надворі. Тут був тільки чистий бік схеми, на якому вона могла дописати побачене.

Із коридору долинув Романів голос:

— Ця папка внизу, на другій полиці. Я знайду.

Данило на мить вийшов у загальний коридор, перегукнувся з Романом і повернувся до квартирного порога сьомої.

— Резерв перевірили о вісімнадцятій двадцять п'ять. Працівник зі сходів уже внизу. Я спускаюся до групи, потім перевірю поверх перед закриттям. Роман має вийти до дев'ятнадцятої, ви теж. Оксані ваші місця відомі.

Роман озвався з восьмої:

— Та я почув.

Данило пішов до головних сходів. Кроки спустилися нижче, перестали відбиватися в коридорі. Соломія повернулася до кухонного отвору. Денис стояв біля шафки, не заходячи в огороджену частину.

— Оця ручка була така, — сказав він і злегка поворушив її. — Ми підтягували, але знову розхиталася. Я не хочу написати, що справна, а він потім побачить і скаже, що сховали.

— То так і покажи, — відповів Назар.

Він дістав телефон, почав із загального вигляду доступної частини. Денис відступив, щоб не закривати шафки. Соломія попросила лишити в кадрі огорожу й справжню стіну за його плечем: тоді не доведеться вдавати, що вони оглянули більше, ніж могли.

Назар опустив телефон після першого проходу.

— Не хочу сьогодні ще щось обрізати не там.

— Зніми, як є, — сказав Денис. — Тут я тобі повірю.

Назар подивився на нього. Хлопець уже тримав розхитану ручку, терпляче чекаючи, доки друг наведе камеру. Соломія відійшла вбік.

Вони зафіксували передпокій, доступну частину кухні, залишені меблі й межу, за яку не йшли. Власник попросив телефоном показати низ шафки: на його старому фото одна стулка висіла нерівно. Денис сів навпочіпки, відчинив і зачинив її, а Соломія дописала, що вони бачили зараз і чого не оглядали. Замість загальної фрази про відсутність претензій у них лишився короткий перелік конкретних речей.

Роман не приніс оригіналу.

Коли Соломія визирнула з квартири, восьма з її місця була за поворотом простінка. Далекого краю передпокою не видно. Вона не пішла перевіряти архів: Данило знав Романову мету й час виходу, а хлопці ще закінчували свої записи.

Денис підвівся, притиснув коліно долонею.

— Якщо хтось мене потім спитає, чому я звідси з'їхав, почну з оцих дверцят.

— Шафка два роки на тебе чекала, — сказав Назар.

— От я її й дочекався.

Соломія притримала край аркуша. На кухні вже бракувало їхніх речей, і кімната здавалася чужішою, ніж уранці. Два роки тут можна було сваритися через їжу, ключі, мокрий рушник, а після збору все вмістилося в кілька торб і валізу. Те, що не вмістилося, не обов'язково мало лишитися спільним.

Вона підписалася тільки під спостереженнями. Передала аркуш Денисові й Назарові. Кожен прочитав, додав своє й підтвердив лише те, що перевірив сам.

За дверима пройшов працівник, гукнув Соломії, що виходить із поверху. Вона відповіла й назвала, де залишаються троє. Повертатися за іншим тут ніхто не планував. Ні Денисової сковорідки, ні Назарової валізи в квартирі вже не було.

Назар спитав, чи Денис завтра після роботи зможе разом із ним подзвонити Тарасові. Денис нагадав, що працювати почне в понеділок, а завтра в нього вільний день.

— Усе, я вже й дні загубив, — сказав Назар.

— Зате не сумку.

Він обережно розгорнув на тумбі складений папір. Соломія сфотографувала завершений запис і надіслала власнику. Той відповів, що це саме той обмежений перелік, про який домовлялися. Грошове питання залишалося окремим. Загального звільнення Романа від претензій ніхто не підписав.

У вікні за огорожею потьмяніло світло. Соломія зупинила себе на бажанні підійти й подивитися, чи збирається дощ. Вулицю видно було лише з передньої частини; тут, у дозволеному місці, лишався косий відблиск на дверцятах.

До сьомої вечора залишалося кілька хвилин.

— Закінчуймо, — сказала вона.

Денис поклав свій телефон на тумбу в передпокої й попросив ще один знімок нижнього краю шафки. Там на спільному кадрі лежала тінь, а він не хотів наступної розмови про нібито приховану воду. Повернув ліхтар, показав суху пляму старого кольору біля підлоги. Соломія зняла це з боку отвору. Назар відійшов до передпокою з телефоном.

Надійшло повідомлення Лариси: Тарас уже сидів у вагоні, поїзд рушав о сьомій, вона стояла на платформі. За хвилину — ще одне, коротше: «Поїхав». Соломія показала Назарові. Той усміхнувся.

— Встиг.

Вона написала Ларисі, що побачила. Час на телефоні перейшов через дев'ятнадцяту. Тарас залишав будинок позаду в іншому напрямку, і Соломія була рада, що не мусить зараз кликати його назад.

Із коридору озвався Данило:

— Закінчуєте?

Соломія вийшла до квартирного порога, лишаючи Дениса біля шафки, а Назара — в передпокої.

— Так. Зняли останнє, передаємо ключі внизу.

— Добре. Я перевірю Романа, він не відмітив виходу.

Данило пройшов повз сьому, повернув до восьмої. Соломія згорнула свій папір і поклала до кишені. Назар закинув рюкзак на плече.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше