До матері Соломія подзвонила вже в машині, за квартал від будинку. Двигун ще не ввімкнула. На пасажирському сидінні лежала тека з планами; вона поклала її так, щоб під час руху не впала.
— Ти вдома?
— Так. А що?
— Можна заїду? Ненадовго. Мені до шостої назад.
Наталія помовчала. Соломія почула, як десь близько до телефона дзенькнула ложка.
— Сьогодні?
— Сьогодні.
— Приїжджай. Тільки я вже пообідала.
— Я не їсти.
— Добре.
Мати не стала вгадувати. Сказала, що хвіртка до їхнього двору зараз відчинена, бо сусід заносить новий холодильник, і попросила не ставити машину перед проходом. Соломія відповіла, що пам'ятає, де можна.
Дорогою вона двічі складала першу фразу. «Я бачила Андрія» було правдою про те, що сталося, але мати почула б у ній значно більше. «Там є кімната» нічого не означало без пояснення. На світлофорі Соломія торкнулася телефона, який лежав біля важеля, і відразу прибрала руку. Наталія чекала її вдома. Не треба було починати через екран.
У дворі стояла порожня коробка від холодильника. Двоє чоловіків сперечалися біля під'їзду, чи можна скласти її, не зриваючи міцної стрічки. Соломія пройшла повз, несучи лише сумку. Теку залишила в замкненій машині.
Материні двері відчинилися ще до дзвінка.
— Чула тебе на сходах, — сказала Наталія.
Вона була в домашніх штанах і білій футболці, на якій біля плеча темніла мокра пляма. Волосся заколола навскіс, кілька пасом вибилося. У руці тримала кухонний рушник.
Соломія обійняла її, не знявши сумки. Мати встигла відвести руку з рушником, потім притиснула долоню між доччиними лопатками.
— Ти вся тверда, — сказала вона. — Сумку поклади.
Соломія розстебнула ремінець. У передпокої пахло пральним порошком і чимось кислим, наче щойно витерли стіл після нарізаних яблук. За кухонними дверима стояла нова сушарка. На одному її крилі висів купальник.
— Вона не хитається? — спитала Соломія.
— Ні. Ми ж із тобою вчора розібралися.
— Так.
— Ти руки помий. Я тільки форму сполосну.
На кухні в мийці лежала та сама біла форма з двома синіми смугами. На сколі зібралася крапля. Соломія зупинилася, і мати, помітивши погляд, підняла форму за край.
— Принесла назад. Віра хотіла ще помити, я забрала так. Вона вже всю кухню перемила, поки я чай пила.
Обід відбувся. Поки Соломія стояла перед телефоном із чужим записом, Наталія сиділа в іншої жінки за столом, їла, розповідала щось. Цей шматок материного дня не вимагав від неї дозволу.
— Сподобалося їй? — спитала Соломія.
— Овочі? Так. Тільки я пересолила. Вона сказала, що ні, але я ж сама їла.
Мати перевернула форму на сушарку для посуду.
— Хочеш чаю чи води?
— Води.
Наталія поставила перед нею склянку. Висунула стілець для себе, але не сіла: на столі стояла чашка недопитого чаю, лежали телефон, упаковка печива, окуляри та кілька роздрукованих фотографій. Вона посунула все ближче до стіни.
— Це Віра дала. Каже, на телефоні нічого не видно. Я ж тобі в неділю збиралася показати.
— Покажеш.
Соломія взяла склянку обома руками. Вода була кімнатної температури, без льоду; мати завжди лишала глечик на столі.
— Мамо, мені треба про Андрія сказати.
Наталія перестала пересувати фотографії. Поставила окуляри дужками вниз і сіла навпроти.
— Що сталося?
Соломія подивилася на її руки. Вони були трохи червоні від води. На безіменному пальці лишилася смуга від каблучки, яку мати знімала, коли мила посуд.
— У тому будинку, де я працюю, є місця, в яких з'являються померлі. Схожі на тих, кого люди пам'ятають. Я бачила це ще вчора.
Мати не перебивала.
— Я не розповіла тобі. Спочатку не знала, як пояснити. Сьогодні сиділа над планами й довго згадувала нашу вечерю. Після твого знімка форми.
Наталія глянула на мийку.
— Через мою фотографію?
— Ні. Не через те, що ти прислала. Треба було бути там. Я відклала роботу й поверталася до одного вечора, весь час. Потім вийшла — і з'явилися двері тієї кухні.
Вона говорила повільно, відділяючи те, що бачила, від того, як тепер могла це пояснити. Мати слухала, не погоджуючись наперед із жодним словом. Соломія розповіла про стіл, картоплю й брата, який уже сидів за ним. Про те, що зайшла, сіла й тримала його за руку.
На цих словах Наталія опустила очі.
— Ти була сама?
— Біля дверей стояв рятувальник. Він теж усе бачив. Покликав мене, коли почало змінюватися місце зовні. Я вийшла.
— А до того ти знала, що так буває?
Соломія провела пальцем по краю склянки.
— Знала.
— І зайшла.
— Так.
Мати відсунула стілець на кілька сантиметрів. Не встала. Тільки змінила положення, поклавши долоні на коліна.
— Зараз ти звідти?
— Ні. Я давно вийшла. Потім були інші справи. Зараз біля того місця нікого не залишили самого, туди не пускають.
Наталія глянула їй в обличчя.
— Я питаю про тебе.
— Я тут.
— Бачу.
Соломія вперше відчула, як звучить її розповідь для людини, яка не стояла в коридорі, не бачила позначок і не навчилася за два дні вживати слово «джерело». Донька прийшла після роботи й сказала, що торкалася мертвого брата. Потім відразу почала запевняти, що місце біля дверей контролюють інші.
— Я не знаю, як це тобі розповісти нормально, — сказала вона.
— Нормально не буде. Розповідай, як можеш.
Соломія підняла очі. У материному голосі не було ні недовіри, ні тієї готовності вірити всьому, на яку вона потай сподівалася. Наталія хотіла почути, що сталося з дочкою.
Вона сказала про чай. Про запитання, на яке брат відповів знайомим роздратуванням, але не міг розповісти нічого зі свого окремого життя. Не повторювала всієї розмови й не намагалася зробити з цієї межі заспокійливий доказ.
— Я знаю, що він не такий, як був би зараз, — сказала Соломія. — Знаю, чого він не знає. Але він там був. Мамо, рука була тепла.
Відредаговано: 03.11.2026