Кімната, де ти ще живий

Розділ 17

Жінка із сусіднього ОСББ поклала на стіл роздрукований план і притисла край пляшкою води. На її аркуші будинки були позначені трьома прямокутниками, майже без внутрішніх ліній.

— Оця стіна у нас спільна, — сказала вона. — Мені люди дзвонять і питають, чи забирати дітей. А я бачу то відео з жінкою, то повідомлення, що все перекрутили. Про стіну ніхто нічого не пише.

Соломія нахилилася над планом. Угорі було незнайоме позначення двору; вона повернула аркуш, щоб вулиця опинилася з того самого боку, що й на їхній схемі.

— Покажіть, звідки у вас вхід.

Жінка провела нігтем уздовж бічної межі. Поряд стояв чоловік із сусіднього під'їзду. Він тримав телефон екраном донизу й дивився на головні двері за огорожею.

— А я спершу хотів би знати, чи та жінка ще там, — сказав він.

Було за двадцять четверта. Соломія звільнила місце для двох аркушів. На столі лежали записи оглядів, зарядний шнур, складені робочі рукавиці. Звідси до будинку треба було пройти повз працівника при вході; між ними й дверима залишалася огорожа. Люди, які вийшли подивитися з сусіднього двору, стояли далі. Оксана попросила підійти до столу лише двох представників.

Роман приніс пляшку, яку йому дала Марта. Він знову відкрутив кришку, але не пив. Марта підійшла слідом і стала біля кута столу.

— Ірина там, — відповів Роман чоловікові. — Саме про це я й кажу.

— То покличте її. Нехай вийде й скаже.

Роман закрутив пляшку.

— Вона не може вийти.

Чоловік поглянув на Соломію.

— Хто не пускає?

Вона відчула, як легко зараз було б почати з чашки, з Олениної ноги на порозі, з усіх вимірів одразу. Чоловік не бачив нічого з того. Він прийшов через жінку, яка на відео говорила звичайним голосом і простягала руку до столу.

— Ми не тримаємо її за замкненими дверима, — сказала Соломія. — Я покажу вам запис від початку. І те, що було з приміщеннями до сьогоднішньої роботи.

— Я б краще подивився сам.

— Усередину зараз не йдете, — озвалася Оксана.

Вона стояла збоку, лишаючи працівникам прохід. Один із них підійшов із коротким повідомленням; Оксана вислухала, уточнила, чи вільний шлях на поверсі, й відправила його назад.

— Ви нас послухаєте, а тоді самі вирішите, що передати сусідам, — сказала вона чоловікові. — Але перевіряти будинок собою я вам не дозволю.

Він прибрав телефон до кишені, не відповівши.

Данило поклав перед Соломією свій телефон із повним службовим записом. Вона бачила на екрані передпокій шостої квартири, край справжньої підлоги, нижню частину Романової сорочки. Данило затулив екран від сонця долонею.

— Це файл, який лишився в нас після знімання, — сказав він. — Роман отримав копію. Короткий ролик робили з неї.

— Дайте спочатку те, що розіслали, — попросила жінка. — Щоб ми про одне говорили.

Назар стояв із протилежного боку столу. Він витяг телефон, але якийсь час лише водив пальцем уздовж чохла.

— У мене є, — сказав він. — І те, з чого робив, теж.

Роман повернувся до нього.

— Ми ж нічого не додумували.

— Зараз увімкну.

Назар увімкнув ролик. Соломія знову почула своє обірване «Не можна руйнувати приміщення». Після Романового прохання зберегти дім на екрані з'явилася Ірина в зеленому кардигані.

Назар зупинив відтворення. Під кадром залишилася Романова фраза про родину й дочку, яка не погодиться віддати матір удруге.

— От я це й отримав, — сказав чоловік. — Тут вона сама каже, що не можна.

Соломія потяглася до Данилового телефона. Назар затримав її рух, піднявши долоню.

— Хвилину. Я зараз надішлю.

Назар надіслав Оксані три файли. Чекаючи на відповідь, він не піднімав очей.

— Копія нового відео й старе сімейне — від Романа. Останній файл — мій монтаж. Вихідні я не стирав.

— Ми отримали, — сказала Оксана, глянувши на свій екран. — Даниле, звірите з нашим.

Назар кивнув, але продовжив говорити до двох людей біля столу.

— У Соломії після «приміщення» було продовження. Я його відрізав. І в старому відео теж лишив тільки першу фразу. Звів їх так, щоб коротше було.

— Коротше чи щоб здавалося, ніби Соломія погодилася? — спитала жінка.

Назар подивився на Романа. Той стояв нерухомо, тримаючи пляшку під пахвою.

— Щоб прозвучало, що її не можна забирати, — сказав Назар. — Я розумів, що без продовження буде саме так. Роман попросив. Але вирізав я.

Його голос на останніх словах став тихіший. Роман відвів очі до будинку.

Данило відшукав потрібне місце в повному записі й повернув звук.

Соломія почула повну репліку:

«Не можна руйнувати приміщення, поки всередині можуть бути люди. Спершу треба перевірити весь будинок. Це не дозвіл залишатися тут чи приходити знову».

Запис тривав. У кадрі лишався вихідний поріг. Роман стояв поруч із камерою, на звичайній підлозі; до Ірини за стіл не сідав. Її голос долинав із глибини кімнати, знайомий Соломії від учорашнього вечора. Край біля порога за час знімання не посунувся.

Жінка з ОСББ попросила повернутися до останнього речення. Данило повторив його й поставив запис на паузу.

— Це ми можемо переслати разом? Без урізання?

Оксана й Соломія погодили з нею саме повну репліку з видимим місцем розмови. Решта службового файла залишалася у групи. Жінка попросила надіслати їй фрагмент, щоб не знімати його ще раз із чужого екрана.

— І окремо напишіть, що вхід закритий для тих, хто хоче подивитися, — сказала вона. — Бо мені вже пропонують зібрати людей.

— Я виправлю там, куди відправляв, — сказав Назар.

— Не просто нове відео. Напишіть, що ви зробили з попереднім.

Він опустив очі до телефона.

Марта тим часом відкрила на своєму екрані старий сімейний файл.

— Оце можна показати повністю. Саме цей короткий запис, — сказала вона. — Інших не треба.

Роман поворухнувся, наче збирався щось додати, але Марта вже піднесла телефон ближче до двох представників. Вони додивилися до кінця: Ірина сказала про свої плани після шостої й притягла сумку до себе.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше