О пів на третю біля службового буса зупинилася темна машина. Водійка вийшла, не відразу зачинила дверцята й озирнулася на будинок. Соломія стояла біля робочого столу з телефоном у руці. На екрані ще був повний запис, який надіслав Данило. Вона вимкнула його, помітивши, як Роман підводиться з лави. Жінка із сусіднього ОСББ вже прийшла; стояла трохи далі, тримаючи згорнуту схему, й говорила з чоловіком із сусіднього під'їзду.
Роман рушив назустріч жінці раніше, ніж та дістала сумку з машини.
— Мартусю.
Вона зачинила дверцята. Була в темній легкій куртці, із сумкою через плече; волосся заправила за вуха, а ключі так і тримала затиснутими між пальцями.
— Ти цілий?
— Та цілий. Я ж казав.
Марта оглянула його обличчя, сорочку, руки. Роман потягнувся обійняти її. Вона на мить притиснулася до нього, тоді відступила й показала телефон.
— Це що?
Він не глянув на екран.
— Ти ж бачила.
— Я питаю, що ти надіслав.
— Маму.
Соломія почула це слово виразніше за шум машини, яка саме проїжджала вулицею. Марта повернула голову до огородженого входу, потім помітила її біля столу. Ввімкнула ролик. На екрані була Ірина, а з динаміка пролунав Соломіїн голос: «Не можна руйнувати приміщення».
— Це ваш голос?
— Так. Соломія Руденко.
— Ви знімали мою матір?
Роман став поруч із дочкою.
— Вони погодилися. Я попросив, щоб лишилося.
— Тату, я не тебе зараз.
Марта дивилася на Соломію. Очі в неї були сухі, голос майже спокійний, і від цього запитання не стало легшим.
— Я була при записі, — відповіла Соломія. — Його робили для фіксації того, що побачили. Ваш батько отримав копію для родини. У поширеному ролику...
— Для якої родини? Ви мене спитали? Мені вже написала жінка, яку я бачила востаннє на похороні. Питає, чи правда мама жива. Я годину їхала й не знала, що їй відповісти.
Вона провела пальцем по екрану, але повідомлення не показала.
— Я не знала, що Роман поширить запис у такому вигляді, — сказала Соломія.
— А що ви знали? Що можна поставити камеру перед нею й показувати, як вона говорить? Вона вам що, експонат?
Соломія вже мала готову відповідь про поріг і нерухому межу. Вона зупинила себе. Марта не питала, чи вміли вони користуватися камерою.
— Я погодилася на запис і на передачу вашому батькові. З вами не говорила.
— Я сам її розіслав, — сказав Роман. — Не треба на людей нападати.
Марта повернулася до нього.
— Я ще до тебе не дійшла.
Він відвів погляд. Поруч із бусом працівник підняв ящик і поніс до позначеного проходу. Оксана пропустила його, звірила щось на аркуші й знову стала біля огородження. Ніхто не відсунув стрічку заради приїзду доньки.
Соломія поклала телефон на теку.
— Можна подивитися повний фрагмент. Тут, надворі. Ви почуєте, що саме я сказала. Потім вирішите, чи хочете ще говорити зі мною.
— А мама теж буде повна?
Соломія не відразу зрозуміла.
— Без ваших обрізаних слів. Без того, що тато за неї дописав.
— Новий запис збережений від початку до кінця. Ваше домашнє відео — окремий файл. Його в цьому записі немає.
Марта кивнула один раз.
Роман подивився на стілець біля робочого столу, але дочка сідати не стала. Соломія взяла телефон, залишивши теку на столі. Вони відійшли на кілька кроків убік, подалі від людей, які підходили до Оксани. Залишилися із зовнішнього боку огородження. Соломія відкрила повний файл, отриманий від Данила.
— Я можу відійти, — сказала Соломія Марті.
— Ні. Побудьте. Я хочу знати, хто що сказав. Тільки не пояснюйте, поки дивлюся.
Соломія тримала телефон так, щоб Марта бачила весь екран. Роман стояв з другого боку. На записі камера дивилася у столову з передпокою. Чорна смуга порога лишалася перед ногами; у глибині сиділа Ірина. Соломія пам'ятала кожен рух, але тепер відчувала, як довго тривало просте чекання, доки жінка підведе голову.
Марта вхопилася за ремінець сумки.
Коли Ірина заговорила, Роман нахилився ближче до екрана. Соломія бачила не усмішку, а те, як розійшлися його губи, ніби він збирався відповісти. Марта ж дивилася нерухомо. Тільки великий палець повільно тер край ремінця.
На записі Соломія договорила умову про людей усередині, перевірку всього будинку й заборону повертатися. Лише після цього Роман попросив зберегти дім.
Марта попросила повернути трохи назад. Прослухала Соломіїну фразу ще раз і відступила від екрана.
— Я цього продовження не чула.
— Його прибрали.
— Я чую.
Соломія замовкла. Їй хотілося відразу додати, що повний файл можна показати тим, хто вже висунув до неї претензії. Вона зупинила відтворення й опустила руку з телефоном.
Марта дивилася тепер на батька.
— Ти ж був там. Ти чув усе.
— Вони ще мають перевірити. Це довго пояснювати людям.
— А за мене написати недовго?
Вона відкрила підпис до ролика й прочитала вголос:
— «Наша родина просить зберегти дім. Ми з донькою не погодимося, щоб Ірину забрали вдруге». З якою донькою ти це вирішив?
Роман витягнув власний телефон, але екран не ввімкнув.
— Я думав, ти приїдеш, побачиш і зрозумієш.
— Я приїхала через це повідомлення. Ти вчора не передзвонив. Сьогодні я дізнаюся про маму разом із сусідами. А вони вже знають, на що я погоджуюся.
— Не разом. Тобі я окремо надіслав.
Марта заплющила очі. Соломія дивилася на її ключі: один зубець упирався між пальцями, залишаючи білу риску на шкірі. Марта переклала їх у кишеню.
— Прибери моє ім'я. І наше відео.
— Там немає твого обличчя.
— Це мама в мене вдома. Я тобі його надіслала, а не всім людям, у яких є твій номер.
— Я не всім надіслав.
— Тату.
Він замовк, коли почув, як змінився її голос. Марта відвернулася до машини, проте не пішла. Кілька секунд вони дивилися в один бік. Роман підняв руку до її плеча, не торкнувся й опустив.
Відредаговано: 03.11.2026