Кімната, де ти ще живий

Розділ 15

Роман тримав телефон обома руками, хоча міг би показати його однією. На екрані було відкрите вікно камери. Він навів її на край столу, опустив, тоді загасив екран.

— Я хочу, щоб у мене лишилося, — сказав він. — Не фотографія стіни.

Соломія стояла поруч із Оксаною за огорожею. Від головного входу саме відійшов працівник із порожнім відром; на його рукаві засохла біла смуга. Роман проводив його поглядом.

— Ви хочете зайти до дружини? — спитала Оксана.

— Зняти її. Поки вона там.

— До столової ви не заходите.

— Можна з дверей.

Він звернувся до Соломії, ніби вона вже погодилася й лишалося домовитися про дрібниці.

— Вчора ви бачили. Вона ж не тінь якась. Хай Марта почує.

Ім'я доньки трохи змінило його голос. Соломія пригадала, як учора він обіцяв передзвонити, а потім сів розв'язувати з Іриною кросворд.

— Ви вже з нею говорили?

— Ще ні. По телефону вона почне питати, що я собі придумав.

Соломія подивилася на другий поверх. Звідси було видно лише справжні вікна, закриті кімнати за ними. Андрієвої кухні з вулиці не побачив би ніхто.

Людина, яка побачить таке сама, могла б зрозуміти, чому їхнє прохання не вкладається у звичайне «заберіть речі й вийдіть». Соломія відчула, як легко під це «їхнє» приєднався її брат.

— Зафіксувати треба повністю, — сказала вона. — Звідки знімаємо, хто лишається зовні, що відбувається з межею. Без заходу до неї.

Оксана глянула на годинник і покликала Данила. Він щойно повернувся від працівника біля дворового проходу.

— У шостій можна стати в передпокої? — запитала вона.

— З доступного боку. Зараз ще гляну.

Він вислухав, чого хоче Роман, і показав на його телефон.

— Повний запис спочатку робимо ми. Ви стоїте поруч зі мною. Якщо заходите за поріг, зйомку припиняємо й виходимо.

— Копію для родини дасте? — спитав Роман.

— Після перегляду, — відповіла Оксана. — Повний файл лишається в матеріалах групи. Один короткий захід для запису.

Роман поклав телефон до кишені й одразу дістав ключі. Соломія рушила з ним до головного входу. Данило назвав працівникові всіх трьох, шосту квартиру й мету. Над записаним часом Соломія встигла побачити рівне «13:00».

На сходах Роман ішов повільніше, ніж зранку. Зупинився біля повороту, витер долонею потилицю.

— Вона не любила, коли її зненацька знімали, — сказав він.

— Тоді скажіть їй, що робимо.

— Я скажу.

У коридорі Данило пройшов поперед нього. Поглянув на доступний шлях, перевірив ділянку біля шостої й лише тоді кивнув на замок. Роман відчинив.

У передпокої все стояло так, як Соломія пам'ятала: ніша з лічильником ліворуч, сіра плитка, квитанція на цегляному уступі. Самотньої рукавички вже не було. Стрічка перед передньою кімнатою лишалася на місці. Далі, за вузьким внутрішнім порогом, горіла лампа над столом.

Ірина дивилася в журнал, підперши щоку. Почувши кроки, підняла голову.

— Ти де так довго? Тут слово на сім літер, а я знаю тільки на вісім.

Роман стиснув ключі. Соломія бачила між його пальцями маленький ключик від архівної шафи.

— Зараз, Ірино.

Він став праворуч від отвору. Обидві його ноги лишалися на сірій плитці. Данило провів рукою вздовж справжнього одвірка, звірив його з ранковим знімком на телефоні. Показав Соломії місце, де темна поверхня вставки доходила до світлої фарби.

— Оцей кут бачитимете?

— Так.

Він закріпив телефон на невеликій підставці в передпокої, трохи відступив і перевірив кадр. Унизу була чорна смуга порога, над нею — стіл і частина столової. Збоку вміщався Роман, повернутий до Ірини. Соломія стала біля лічильника, щоб не затуляти проходу й бачити край.

Ірина примружилася.

— Що ви там поставили?

Роман нахилив голову до отвору, не переступаючи.

— Хочу тебе зняти. На телефон. Марті показати.

— Як я над чужим кросвордом сиджу?

— Просто тебе.

Вона провела долонею по волоссю над вухом. Заколка трималася там само, де вчора.

— Треба було сказати раніше. Я б хоч журнал прибрала.

— Не прибирай.

Данило торкнувся екрана. Назвав час, квартиру й людей біля камери. Роман підняв на нього очі, ніби ці слова заважали.

— Це теж буде?

— Так.

Роман відвернувся до дружини. Та переставила сільничку з журналу на стіл і розправила долонею сторінку.

— Ірино, подивись сюди.

— Дивлюся.

Вона дивилася повз телефон, на нього. Роман почекав, усміхнувся. Соломія помітила, що він розтиснув пальці лише тоді, коли Ірина всміхнулася у відповідь.

Він тихо засміявся, а потім не зміг продовжити. Опустив очі до ключів. Ірина перестала усміхатися.

— Ромо?

— Все добре.

— По тобі не видно.

Соломія стежила за світлим кутом біля одвірка. Він лишався відкритий. Вона могла назвати розмір, час, відстань між двома поверхнями. Не могла сказати, що робити з тим, як Ірина нахилилася вперед, намагаючись розгледіти чоловікове обличчя.

Роман підвів голову.

— Я хочу, щоб ти була на записі.

— То я й так тут.

Ірина витягла з-під журналу аркуш хлібного паперу. На ньому темніли перекреслені слова. Вона повернула його до чоловіка.

— Тоді допоможи. «Той, хто все відкладає». Сім літер.

— Це до мене?

— Якщо підходить.

Роман засміявся ще раз, уже вільніше. Соломія дивилася на складку Ірининого рукава, яку та поправила ліктем, не відриваючись від паперу. На записі цей рух залишиться. Чи вистачить їй самій такого замість кухні Андрія, Соломія не знала.

— Марта потім сама тобі скаже, — промовив він.

Ірина поклала олівець поперек журналу.

— Хай приїжджає. Що ж ви все через телефон.

Роман облизав губи.

— Приїде.

Він відповів занадто швидко. Соломія глянула на нього, але він дивився лише на дружину.

Ірина взяла хліб, натиснула на край скоринки великим пальцем.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше