Колега притиснув її план до свого й провів пальцем уздовж короткої стіни.
— Оцю частину ти перевірила?
— Так. Примітка на звороті.
Він перевернув аркуш. Соломія дивилася на власні цифри. Остання була написана вдруге поверх стертої; ще годину тому вона не могла зосередитися навіть на цьому розмірі.
— У восьмій з'явилася ще одна кімната, — сказала вона. — Данило передав Оксані. Я там була.
Колега підняв голову.
— Зараз там хтось є?
— Я вийшла. Вхід обмежили. Там мій померлий брат.
Вона вимовила це без паузи між двома останніми реченнями, ніби швидкість могла зробити їх легшими. Колега взяв план за краї й відсунув від креслення п'ятої квартири.
— Ти заходила до нього?
— Так. Край посунувся. Після мого виходу зупинився. І я попросила окремо розглянути, чи можна зберегти те місце для відвідувань.
Він помовчав.
Із сьомої долинув голос Дениса: хлопці знову сперечалися, куди ставити сумку. Звичайне роздратування людини, яка хоче закінчити збір, не давало Соломії сховатися за тим, що сталося у восьмій.
— Я повинна була сказати тобі до роботи тут, — додала вона.
— Добре, що сказала.
Колега не спитав, чи схожий брат і що він говорив. Вона не знала, чи витримала б таке запитання. Він поклав її аркуш збоку.
— По п'ятій рішення я перевіряю сам. Ти покажеш свої спостереження. Якщо не можеш залишатися при роботі, скажи зараз.
Соломія глянула крізь відчинені квартирні двері. У передпокої стояла тумба, звідки Тарас забрав зарядний пристрій. Далі, у глибині, Олена повертала жовтий бант, намагаючись роздивитися вузол із другого боку.
— Можу.
— Не треба доводити.
Вона кивнула. Взяла один аркуш, потрібний для пояснення, а решту затиснула гумкою. Колега покликав виконавця, який чекав біля сходового майданчика. Соломія показала йому, де починалася справжня мала ніша і до якого місця вони могли простежити її межі. На плані цей простір займав вузький прямокутник. За дверима стояли стіл, стільці й дівчинка, яким там не було місця.
Чоловік слухав без спроби це пояснити. Попросив прибрати аркуш, посвітив на відкритий край перегородки, потім пройшов із колегою до вже оглянутого зворотного боку. Соломія лишилася в передпокої. Їй хотілося тримати план перед собою, дивитися на лінії, поки вони не закінчать.
Олена поклала бант.
— А мама внизу?
— Внизу, — відповіла Соломія.
— Вона довго?
Соломія опустила теку. До вихідного порога було кілька кроків. Вона могла стати там і відповісти так, щоб дівчинка перестала чекати, хоча не мала жодних слів, здатних це зробити.
— Я піду до неї, — сказала вона.
Олена знову взяла тканину. Соломія вийшла в загальний коридор і повідомила Данилові, що спуститься до Лариси. Він саме повертався від восьмої, несучи телефон та складену стрічку.
— Спершу закінчимо перевірку місця. Починати без вас не будуть, — сказав він.
Біля сьомої Назар тримав відчинені двері. На підлозі стояла валіза з висунутою ручкою, біля неї — дві торби. Денис обертав сковорідку, загорнуту в рушник, і дивився, чи не зачепить ручка блискавку.
— Вона сюди не стане, — сказав Назар.
— Стане, якщо забереш свій подовжувач.
— То не мій. То для всіх.
Денис вийняв із торби клубок дроту й подав йому.
— Тепер для тебе.
Назар узяв, але не образився. Обкрутив дріт навколо долоні, знайшов окрему кишеню валізи. Соломія побачила збоку стару наліпку, наполовину здерту ще до сьогоднішнього збору.
— Закінчуєте? — спитав Данило.
— Так, — відповів Денис. — Що звідси могли взяти, забрали.
Працівник вийшов із квартири слідом за ним. Показав Данилові короткий перелік того, що допоміг винести з обмеженої ділянки. Валіза була серед цих речей. Ніхто не став знову просити дозволу підійти до вікна.
— Зараз на поверсі буде робота в п'ятій, — сказав Данило. — Збір закінчуємо, виходьте. За будь-яким поверненням звертаєтеся внизу.
Денис застібнув торбу й підхопив її за обидві ручки. Назар покотив валізу до сходів. На порозі зупинився, обернувся до квартири, але Денис уже простягнув йому другу торбу.
— Цю візьми. Бо я зараз ручку відламаю.
Назар послухався. Соломія пішла за ними вниз; працівник допоміг спустити валізу, щоб не тягти її сходами на коліщатах.
Надворі було світло й вітряно. Вона мимоволі підняла обличчя до неба, хоча нічого не хотіла там побачити. Просто світло падало звідусіль, і не треба було визначати, яка його частина справжня.
Лариса сиділа на тій самій лавці, тримаючи на колінах торбинку. Тарас відійшов поговорити телефоном. Побачив Соломію, сказав співрозмовникові, що зателефонує пізніше, і повернувся.
— Зараз скажете? — спитала Лариса.
Соломія сіла поруч. Оксана стояла біля робочого столу за кілька кроків; вона бачила їх і не кликала жінку до себе.
— Після перевірки фахівці готові прибрати малу нішу. Ту справжню, де все почалося. Не лише двері, як учора.
Лариса дивилася на її порожні руки.
— І що буде?
— Ми не знаємо напевно. Кімната може припинитися, якщо не залишиться того місця. Ми не можемо обіцяти, що Олена залишиться.
— Ви це й хочете перевірити.
Соломія хотіла відповісти про зайнятий коридор, про справжні опори й невідповідність плану. Замість цього сказала:
— Так. І звільнити місце, яке зараз зайняте цією кімнатою. Поки там немає людей.
Лариса зняла окуляри, потерла перенісся. Тарас присів навпочіпки біля торбинки, але нічого не виймав.
— Мені знову щось підписувати?
— Ваше погодження вже записане. Ви просили сказати перед початком. Я кажу. Якщо хочете щось уточнити, Оксана тут.
Лариса поклала окуляри до футляра й довго не закривала його.
— Щоб ніхто там не залишився, — сказала вона нарешті.
— Перед роботою перевірять ще раз.
— Я не про неї.
Відредаговано: 03.11.2026