Кімната, де ти ще живий

Розділ 13

Ручка була прохолодна. Соломія повернула її й відчинила двері всередину.

За ними стояв її колишній кухонний стіл.

Вона бачила білу форму з двома синіми смугами, тарілку з помідорами, хліб на дошці. На спинці стільця висів тонкий светр. Андрій сидів боком, підгорнувши ногу на перекладину, й намагався розрізати помідор тупим ножем.

— Ти де ходиш? — спитав він. — Воно ж охолоне.

Соломія не відповіла. За її спиною Данило обережно посунувся, щоб бачити кімнату. Відтворений стіл стояв далі, ніж дозволяла довжина звичайного приміщення, де вона працювала. Лампи над кресленнями більше не було видно.

— Ви його знаєте? — тихо спитав Данило.

Вона кивнула.

Андрій поклав ніж і взяв помідор руками, розламав над тарілкою. Сік бризнув йому на зап'ясток. Він озирнувся до мийки в пошуках рушника.

— Тільки не той, — сказала Соломія.

— Який?

— Біля плити. Ним гаряче беру.

Він подивився на неї, потім на рушник.

— У тебе на все окремі правила.

Вона впізнала навіть паузу перед останнім словом. Проте він піднявся, узяв інший рушник і витер руку. Цей маленький рух був важчий за те, до чого вона готувалася: Андрій почув її, посперечався й усе-таки зробив, як вона просила.

Соломія поставила долоню на одвірок.

— Я зайду.

— Недовго, — сказав Данило. — Я тут. Якщо покличу, виходите.

Вона глянула на нього. Він уже дістав телефон, щоб зафіксувати поріг і прилеглу стіну.

— Чуєте мене?

— Так.

Соломія переступила з передпокою на кухонну підлогу. Біля мийки в неї завжди відставала маленька плитка. Вона пам'ятала це й зараз автоматично ступила збоку. Андрій помітив.

— Я ж підкладав. Уже не хитається.

— Все одно.

— Як хочеш.

Він сів на своє місце, а вона лишилася стояти біля столу. На правій руці брата, біля великого пальця, була тонка подряпина. Соломія не могла згадати, звідки вона взялася того вечора. Але бачила її тоді, коли він тягнувся по хліб. Тепер рука знову лежала перед нею.

— Сідай, — сказав Андрій. — Ти мені світло затуляєш.

Соломія посунула стілець і сіла. Той не хитнувся. Під столом її коліно торкнулося братового.

Він відсунув ногу.

— Ну от, і тобі місця мало.

Вона засміялася. Звук вийшов надто голосний, майже болючий. Андрій здивовано глянув на неї, тоді підсунув форму ближче.

— Ти їсти будеш?

Соломія взяла виделку. Картопля легко розламалася навпіл; усередині була гаряча. Вона спробувала маленький шматок і відчула ту саму сіль на губах. Довелося покласти виделку, щоб утримати дихання рівним.

Андрій налив їй чаю.

Велика біла чашка лишилася в нього. Їй він подав меншу, зі смугою на ручці, і повернув ручкою вправо. Соломія дивилася, як пальці відпускають кераміку.

— Ти пам'ятаєш?

— Що?

— Нічого.

Вона обхопила чашку. Чай пахнув жасмином.

За братовою спиною темніло кухонне вікно. Соломія знала, що за справжньою стіною маленької кімнати восьмої квартири такого вікна не було. У склі тьмяно відбивалася лампа над столом, а далі лежав вечір, який вона пам'ятала. Надворі зараз був ранок.

Вона відвела очі від скла. Поруч за відкритим виходом стояв Данило. Справжній передпокій був близько, і Соломія могла повернутися. Від цього чай у руках не переставав бути теплим.

— Мама сьогодні в гості йде, — сказала вона.

— До кого?

— До жінки, з якою плаває.

Андрій підняв брови.

— Мама?

— В басейн. Уже три тижні.

Він усміхнувся.

— Вона ж не любить, коли вода в очі.

Ті самі слова Соломія сказала матері вчора. Вони пасували й братові — вона знала, що він міг би так відреагувати. Але за ними не пішло жодного іншого запитання. Андрій відламав хліб, витер ним край тарілки й запропонував їй сіль.

— Не треба.

— Ти ж казала, недосолено.

— Я не казала.

Він знизав плечима й поставив сільничку між ними. Соломія подивилася на білу чашку в його руці.

— Тобі подобається цей чай?

— Нормальний.

— Із жасмином?

— Ти сама дала.

— Ти сам дістав.

Андрій глянув на шафку, тоді на неї.

— Ну то й дістав. Що не так?

Вона провела пальцем по смузі на ручці своєї чашки.

— Мама сказала, ти перестав його пити. Казав, що милом пахне.

Він зробив ковток, ніби збирався перевірити, і знову поставив чашку.

— Чай як чай.

— А що ти пив у себе?

— Що було.

— Я знаю. А що саме?

Він потер перенісся.

— Соломіє, ти серйозно зараз?

Вона впізнала роздратування й від нього ледь не відступила. Саме так він міг відповісти на третє запитання поспіль. Вона пам'ятала це, як і свою звичку питати ще, поки не отримає точного слова.

— Назви хоча б один, — сказала вона тихо.

Андрій простягнув руку до банки на полиці.

— Оцей.

На банці була знайома зелена етикетка. Соломія сама купувала його для тієї кухні.

Він поставив банку перед нею й узявся знову різати помідор, хоча на тарілці ще лишалася половина. Соломія дивилася на ніж. Брат знав, як дратуватися на її запитання, але не знав того простого ранку у власній квартирі, де налив собі інший чай.

Вона могла б сказати йому назву, якби знала. Та навіть тоді він лише почув би її тут, за цим столом.

— Не ріж більше, — попросила вона.

— Тоді їж.

Андрій посунув їй тарілку. Соломія взяла шматок помідора. Сік потрапив на палець; вона витерла його об край хліба, і брат усміхнувся.

— Бачиш? Без окремого рушника.

Їй захотілося сперечатися. Довести, що це різні речі, почути ще одну дурну відповідь, розсердитися на нього без обережності. Вона знала межу цієї кімнати й усе одно не хотіла, щоб розмова закінчувалася після невдалого запитання про чай.

— Я тепер люблю гарбузовий суп, — сказала вона.

— Співчуваю.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше