Кімната, де ти ще живий

Розділ 12

Соломія повернулася на другий поверх за чверть до одинадцятої. Працівник біля входу записав її час і восьму квартиру. У руці вона несла теку, телефон затиснула під гумкою, щоб не впустити на сходах.

Данило чекав біля звільненого проходу.

— Мені потрібен стіл, — сказала вона. — Зіставити старий план із ранковим. Тут, у маленькій кімнаті, можна сісти?

Він глянув усередину. Звичайна кімната без вікон, голий стіл, два різні стільці. За відкритим дверним проходом лишався передпокій, через який ішли до задніх сходів. Архівна шафа стояла в ніші.

— Тут ми дивилися. Сідайте. Я перевірю сусідню внутрішню ділянку із вашим колегою. Буду біля сьомої й у коридорі.

— Я залишаюся тут.

— Якщо підете — скажіть. До передньої частини за стрічку не треба.

Соломія поклала теку на стіл. Данило встановив робочу лампу так, щоб світло падало на папери й не сліпило з боку дверей. Саме тут на старому плані мала бути невелика комірчина. Тепер тут стояв стіл, а зовнішні межі на кресленні збігалися з ранковим оглядом.

Вона посунула стілець. Одна ніжка була коротша, й він хитнувся. Соломія знайшла на підлозі згорнутий картон, поклала під ніжку й сіла.

На столі лишився круглий слід від вазона. Вона притиснула до нього долонею згорнуту схему, розправляючи. Треба було відділити на двох різних планах справжні перегородки від тих меж, які вони вже не могли пояснити. Без цього огляд ніші в п'ятій легко сплутався б із роботою біля пошкодженого спирання.

Телефон загудів під гумкою. На екрані було материнське повідомлення: фотографія прямокутної емальованої форми й запитання, чи не залишилася кришка до неї у Соломії.

Вона збільшила знімок. По білому краю йшли дві сині смуги, одна в кутку обривалася біля старого сколу. Мати тримала форму над мийкою; у воді лежала ложка, а на сушарці для посуду стояли два келихи.

Соломія подзвонила.

— У мене немає кришки.

— Зовсім?

— До неї ж була з фольги. Ти її сама робила.

— Та я не про ту. Я думала, може, ти купувала нормальну, коли брала форму.

Соломія провела пальцем по синьому краю на екрані.

— Ні. А навіщо тобі зараз?

— До Віри йду. Тієї, що в басейні шапочку давала. Вона кличе на обід, я вирішила щось принести. Тільки не починай, що можна було купити.

— Я не починаю. Що печеш?

— Овочі. Ти теж так казала, коли весь перець на моїй формі спалила.

— Я його не спалила.

— Край був чорний.

— Його треба було зняти.

— Я і зняла. Разом із половиною емалі, здається.

Соломія всміхнулася. Перед нею лежав план восьмої квартири, та вона дивилася на обірвану синю смугу. На тому самому місці колись тримала форму кухонним рушником, удвічі складеним, бо прихватки були мокрі.

— Скол був раніше, — сказала вона.

— Був. Я тебе дражню.

Мати поставила телефон. Соломія чула, як вона перевіряє вміст шухляди, як дзенькають ложки, як із шумом відсувається стілець.

— Ти зараз на роботі?

— Так. Сиджу над планами. Поруч люди.

— Добре. Вчора нічого не спитала, бо пізно було. Ти виспалася?

— Більш-менш.

— Я після басейну сплю, як вимкнена.

— Ти сьогодні вже була?

— Ні, сьогодні ні. Я ж іду в гості, кажу тобі.

— Чую.

Наталія зітхнула, але сердитися не стала.

— У неділю покажу тобі Вірині фотографії. Вона влітку сама їздила в гори. Я сказала, що з моїми колінами так не можу, а вона каже: я теж спершу так думала.

Соломія хотіла відповісти, що варто перевірити маршрут. Слова вже стояли на язиці. Натомість спитала, які там були гори. Мати почала розповідати, плутаючи назви, й засміялася, коли зрозуміла, що запам'ятала лише колір будиночка, де ночувала подруга.

— Я краще покажу. Ти тільки не відкривай одразу карту, добре?

— Добре.

— І не треба мені до неділі шукати спорядження. Я поки лише слухаю.

— Не буду.

Мати попрощалася, бо мала ще зайти по хліб. Соломія лишилася з телефоном у руці. Розмова закінчилася; ніхто не кликав її з минулого. Наталія мала свій обід, подругу, дорогу до магазину. Соломія могла покласти телефон і домалювати стіну.

Вона так і зробила. Провела лінію, поставила біля неї розмір. Потім стерла останню цифру, бо переписала не з того рядка.

Синій край форми ще стояв перед очима.

Того вечора Андрій витягав із неї картоплю виделкою й казав, що їжа в сестри завжди спершу для фотографії, а вже потім для людей. Вона сердилася: форму тільки дістали з духовки, не треба було лізти пальцями. Він тримав виделку, демонстративно відвівши мізинець, і питав, де тут пальці.

Соломія пам'ятала це за своїм колишнім кухонним столом. Не остання їхня вечеря й не якийсь особливий день. Вона тоді ще жила в іншій квартирі, де холодильник гудів щоразу, коли розмова стихала. З вулиці долинав шум мокрих коліс. Андрій прийшов у тонкому светрі, замерз і відразу заліз до шафки по чай.

На нинішньому столі під її ліктем лежав твердий край теки. Соломія відсунула його, та подумки вже відчувала інший стіл: подряпину на пластику, яка чіплялася за рукав, і ледь липке місце біля цукорниці. Вона витирала його мокрою ганчіркою, поки брат намагався дістати гарячу картоплю.

«Поклади собі на тарілку».

«Я перевіряю, чи готове».

«Уже вийняла. Готове».

Він засміявся не від жарту, а від її тону. Підсунув їй виделку з картоплею, змушуючи спробувати. Соломія пам'ятала гарячу сіль на губах, солодку середину печеного перцю, який прилип до зубів. Злилася, бо перед тим ще не встигла сісти.

У восьмій квартирі хтось пройшов передпокоєм до задніх сходів. Підошви зашурхотіли по пилу, світло в проході на мить затулила постать. Соломія підняла очі, побачила працівника й кивнула. Він не зупинився. Двері на сходи лишилися відкритими.

Вона звірила номер на плані. П'ята квартира, мала ніша, знята стулка. Поряд чистий аркуш для восьмої. Соломія написала дату й час огляду, обвела справжню стіну. Тоді кінчик олівця зламався. Вона відклала його й дістала з теки запасний.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше