Кімната, де ти ще живий

Розділ 11

Лариса зупинилася на порозі своєї квартири, ніби забула, навіщо відчинила. На тумбі лежала складена кухонна серветка, поруч — Тарасів зарядний пристрій. У нічному поспіху вони лишили його в розетці. Хлопець від'єднав дріт і поклав до сумки.

— Спершу документи, — сказала Лариса.

Працівник, який привів їх із майданчика, зачекав, поки вона покаже шухляду в передній кімнаті. Частина цієї кімнати була відгороджена, і він сам дістав звідти пласку коробку та невелику торбинку. Поставив на тумбу в передпокої. Лариса перерахувала вголос: паспорт, папери на квартиру, медична картка. Довго шукала окуляри, які висіли в неї на грудях.

Тарас торкнувся дужки.

— Тут.

— Бачу.

Вона надягла їх і відкрила коробку. Зверху лежали конверти, під ними — фотографії без альбому, перетягнуті вузькою стрічкою. Лариса зняла її, але відразу знову стягнула пачку.

З ніші долинуло:

— Мамо, я вже зробила.

Лариса підняла голову. Олена сиділа біля столу. Жовта тканина лежала перед нею, зав'язана так туго, що бант утратив форму. Знятих дверей не було, і голос вільно долітав до тумби.

— Зараз, — відповіла Лариса.

Тарас затягнув блискавку сумки.

— Ми по документи прийшли.

— Я пам'ятаю, по що ми прийшли.

Соломія стояла біля внутрішнього порога, лишаючи прохід вільним. Данило перевірив місце, де вчора знімали стулку, глянув усередину й відійшов у загальний коридор. Там колега готувався оглянути доступну частину стіни з іншого боку.

— Я поруч, — сказав Данило Соломії. — Якщо вона зайде, надовго не затримуйтеся. Про вихід скажете.

Соломія кивнула. Працівник повернувся до майданчика; вона бачила його крізь відчинені квартирні двері. Лариса зняла окуляри, склала їх у футляр і зробила крок до ніші.

— Мені треба забрати свою коробку з нитками.

Соломія глянула на неї.

— Ту, що ви принесли?

— Мою. Пластикова, зелена. Стоїть біля стільця.

Коробка стояла там, де сказала Лариса. На зеленому боці біліла паперова наліпка з її прізвищем.

— Заберемо й вийдемо, — сказала Соломія.

Лариса переступила поріг. Олена піднялася їй назустріч, тримаючи бант обома руками.

— Дивись.

Жінка присіла перед нею. Зелена коробка стояла біля ноги, але Лариса не взяла її.

— Тут перекрутилося, — сказала вона й торкнулася тканини.

Тарас лишився в передпокої. Соломія бачила, як він поправив сумку на плечі, хоча вона майже нічого не важила.

— Бабусю.

Лариса затиснула вузол нігтями.

— Одну хвилину.

Соломія відчула, як знайомо прозвучали ці слова. Вчора вони означали, що жінка має ще трохи побути з дитиною; сьогодні — те саме, хоча ніч уже минула, всі вийшли, і біля входу стояли люди, які рахували їхні повернення.

Вона не ступала далі порога.

— Ларисо, коробка поруч. Не треба сідати.

Жінка підняла на неї очі, але тоді взяла зелену коробку й випросталася. Олена відпустила край тканини. Лариса поклала їй руку на волосся, провела по проділу й повернулася в передпокій.

Соломія відступила, пропускаючи її. Тарас прийняв коробку, не питаючи. Коли бабуся простягнула руку, щоб забрати її назад, він поставив коробку на тумбу.

— Я сьогодні о сьомій їду, — сказав він.

Лариса завмерла.

— Куди?

— На стажування. Я тобі говорив.

— Ти говорив, що тебе можуть взяти.

— Взяли. Учора написали. Треба сьогодні підтвердити, щоб мені лишили місце.

Він дістав телефон. На екрані було коротке листування й адреса. Лариса нахилилася, не беручи його до рук.

— В інше місто?

— Так. На два тижні спочатку. У них буде кілька концертів, потрібен помічник звукооператора. Житло дають. Я домовлявся ще до всього цього.

— А зараз як?

— Зараз я все одно хочу поїхати.

Лариса подивилася на дверний прохід. Олена за столом тягнула тканину, намагаючись сама поправити вузол.

— Ти бачив, що тут.

— Бачив.

— І кажеш мені про концерти?

Він прибрав телефон. Соломія посунулася до квартирних дверей. Могла вийти в коридор, залишивши їх удвох, але Лариса знову поверталася обличчям до ніші. Соломія лишилася збоку, не дивлячись на них прямо.

Тарас поставив сумку на підлогу.

— Бабусю, я не поїду посеред ночі, поки ти тут. Я зараз допоможу все зібрати. Відвезу тебе туди, де ми спали. Потім на вокзал.

— А завтра?

— Завтра я буду там.

— Я питаю, хто завтра сюди зі мною прийде.

Тарас притиснув язик до щоки. Соломія згадала, як учора він замовк, коли бабуся сказала, що їй добре в кімнаті.

— Я не прийду, — відповів він.

— Через два тижні?

— І через два тижні не хочу приходити сюди, щоб сидіти під дверима.

Лариса опустила очі на зелену коробку. У прозорій кришці відбилася лампа передпокою.

— Я ж тебе не тримаю за руку.

— Тримаєш телефоном. Я виходжу — ти питаєш, коли повернуся. Кажу, що маю роботу, — питаєш, чи довго. Учора я кликав тебе вечеряти, а ти сиділа з нею.

— Бо я...

— Я знаю, чому.

Його голос піднявся, і Олена обернулася. Тарас побачив її, одразу замовк і відійшов до тумби. Відсунув зелену коробку, звільняючи місце для паперів.

Лариса притулилася плечем до одвірка. Втома проступила на її обличчі раптово; Соломія згадала, як та вчора сиділа на табуреті біля справжньої стіни й питала, чи це вона винна.

— Я вночі прокинулася, — сказала Лариса. — Не знала, де я. Там двері з іншого боку. Звелася, хотіла подивитися, чи Оленка вкрилася. А потім згадала.

Тарас стояв навпроти неї.

— Я чув, як ти вставала.

— Чого не озвався?

— Бо не знав, що сказати.

Лариса провела пальцем по одвірку, де після зняття дверей лишився світлий прямокутник біля петлі.

— Мені добре було ці кілька днів. Ти розумієш? Не щохвилини думати, чого немає. Прокинутися й знати, що вона тут.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше