Біля будинку Соломію зустрів учорашній колега. Він стояв за огорожею з розгорнутим планом і притискав його до капота долонею. Вітер піднімав нижній аркуш.
— Дали їм місця? — спитав він.
— Обом. За різними адресами.
— Добре. Ходімо, нас чекають.
На вулиці біля головного входу стояла жінка в робочій куртці зі світловідбивними смугами. Вона слухала працівника бригади, дивлячись не на нього, а на двері. Поряд чоловік перевіряв ліхтар, прикриваючи світло пальцями.
— Оксана Мельник, керівниця групи, — представилася жінка. — Це Данило Кравець. Ви Руденко?
Соломія кивнула й подала їй теку. Оксана відкрила одразу на схемі другого поверху; вчорашні фотографії вже були в неї на телефоні.
— Спочатку дивимося разом. Люди поки лишаються надворі.
Вона доручила Данилові супроводжувати внутрішній огляд, а сама лишилася координувати роботу ззовні.
Роман чекав за кілька кроків. Почув це, підняв зв'язку ключів, але до входу не рушив. На ньому була інша сорочка, темна, з вузьким коміром. Соломія сказала йому доброго ранку. Він відповів і спитав, скільки триватиме огляд.
— Скажемо, коли закінчимо, — відповіла Оксана.
Унизу вони зупинилися на тій самій доступній ділянці, звідки Соломія вчора дивилася на пошкоджене спирання. Колега дістав вечірнє фото. Працівник, який залишався на ніч, показав, де стояла огорожа і до якого місця ніхто не підходив. Під перекриттям лежали вчорашні уламки.
Соломія присіла, щоб не затуляти світла. Край кладки був темніший у глибині шва; на фотографії це місце майже зливалося з тінню. Вона попросила колегу посвітити збоку. Він змінив кут, і свіжа смуга стала видна.
— За ніч тут нічого не прибирали? — спитала вона.
— Ні.
Вони звірили знімки й перевірили доступну частину з боку коридору. Зміни, яка дозволила б відкрити огороджені передні приміщення, не було. Соломія позначила їх на плані, колега додав своє зауваження. Данило дивився через їхні плечі.
— До вікон поки не ведемо, — сказала Соломія. — Передня смуга перекриття одна на цей ряд. Пошкоджене спирання тут, але перевіряти її вагою людей ми не будемо.
Вона провела пальцем по чотирьох квартирних вікнах на схемі. Усі виходили на вулицю. Позаду цієї смуги йшли передпокої та загальний коридор, оперті інакше.
— Нам потрібен оцей внутрішній шлях, — сказав Данило.
— Так. Перевіримо його весь.
Він не попросив її запевнити, що там безпечно. Узяв другий ліхтар і пішов за колегою до сходів.
На другому поверсі було прохолодніше, ніж учора ввечері. Соломія зупинилася біля синьої риски над відколом. Квіти на протилежному боці коридору залишалися на вчорашній межі; шматок стрічки на підлозі так і ховався під ними. Вона звірила ширину з останнім записом, показала Данилові справжню стіну з трубою, потім край шпалер.
— Вихід Лариси ми маємо на відео. Після нього оцей край стояв.
Данило нахилився до підлоги, але не торкнувся квітчастої поверхні.
— А за ніч?
— Зараз збігається з учорашнім. Ніхто з нас не знімав її всю ніч.
Він кивнув. Соломії стало легше від того, що не довелося відстоювати ані побачене, ані межі того, чого вона не знала.
Вони пройшли коридором до восьмої квартири, оглядаючи підлогу, стіни й стики. У світлі ліхтаря видно було старі сліди прибраних полиць. Вікон тут не було; за глухою стіною ліворуч лишався двір. Двері сьомої квартири були замкнені. Біля восьмої колега зупинився й покликав унизу працівника, щоб той привів Романа.
Поки чекали, Соломія подзвонила Оксані й коротко передала побачене. Та залишалася надворі, де інші працівники оглядали дворовий вхід та звіряли старі фотографії з теперішньою тріщиною. До перевірки задніх сходів дозволу на повернення мешканців не давали.
Роман піднявся з працівником. У коридорі зупинився перед шостою квартирою, але Данило покликав його далі.
— Спершу восьма.
— Я там тільки світло хотів...
— Зараз відкриймо прохід.
Роман вибрав із в'язки плаский ключ. Замок квартирних дверей клацнув двічі; він повернув ручку й відступив. За дверима був звичайний тісний передпокій. Збоку від нього — маленька порожня кімната, де стояв стіл із плямою від вазона. Далі виднівся прохід до передньої частини квартири, перекритий стрічкою. У заглибині передпокою стояла висока архівна шафа.
Соломія підняла ліхтар. За шафою видно було верх іншого одвірка.
— Оце вихід на задні сходи? — спитав Данило.
— Так, — відповів Роман. — Він давно не потрібен був. Усі ходили через головний.
Данило просунув руку збоку й торкнувся ручки прихованих дверей. Стулка посунулася до нього на кілька сантиметрів і вперлася в задню стінку шафи.
— Відчиняється сюди, — сказав він. — Шафу треба забрати повністю.
— Її можна зрушити. Ми ж не прикрутили.
Роман присів, щоб показати низ. Під шафою була невисока металева підставка з чотирма роликами. Один стояв у смужці засохлої фарби. Працівник провів по ньому пальцем, покрутив; ролик вільно обернувся.
— Куди ставити? — спитав він.
Роман показав на бічну нішу між маленькою кімнатою та стіною передпокою. Там лежали дві порожні картонні коробки. Данило підняв їх, оглянув підлогу під ними й передав Романові.
— Ось сюди поміститься. Прохід не зачепить.
Соломія притримала двері квартири, поки коробки винесли до працівника в коридорі. Роман повернувся і відімкнув шафу окремим маленьким ключем. За скляними дверцятами стояли папки, знизу лежали старі журнали й тубус. Він зняв тубус, що виступав за край полиці.
— Щоб не випав, — пояснив він.
Працівник перевірив підставку ще раз. Вони з Данилом стали з двох боків, спершу відкотили шафу від дверей, тоді повернули до ніші. Роман притримував скляні дверцята, щоб не розчахнулися. Коліщата тихо загуркотіли по нерівній підлозі, одне на мить затрималося біля стику й легко перекотилося через нього.
Соломія відступила в маленьку кімнату. Звідти вона бачила обидва проходи: квартирний, через який увійшли, й окремі двері на сходи, що тепер звільнилися. Шафа стала в нішу майже врівень зі стіною. Для неї не довелося нічого розбирати чи підпирати.
Відредаговано: 03.11.2026