Кімната, де ти ще живий

Розділ 9

О восьмій ранку Денис поставив перед собою на стіл два паперові стаканчики. На одному кришка була притиснута нерівно, й кава залишила темний півмісяць на картоні. Назар хотів забрати цей стаканчик, але Денис відсунув його до себе.

— У тебе й так рукав учорашній, — сказав він.

Назар подивився на сіру смугу біля ліктя.

— Це тепер робоча форма.

У пункті розміщення пахло кавою й нагрітим пластиком. Працівниця за столом намагалася витягти з принтера аркуш, тримаючи кришку плечем. Соломія притримала її, і папір нарешті вийшов — зі зім'ятим нижнім кутом. Жінка подякувала, поклала аркуш перед Марією й обвела ручкою два порожні рядки.

— Ось тут мені потрібне підтвердження. Не договір на квартиру. Хто ці люди й чи жили вони там на час звернення.

Соломія сіла поруч із Денисом. Вона спала трохи більше шести годин і встигла поснідати, але під повіками ще лишалася ранкова важкість. Перед виходом прочитала повідомлення колеги: працівники були біля будинку, нічних повернень мешканців не зафіксували. Спільний огляд чекатиме на неї. Соломія відповіла, що спершу закінчить тут.

Марія зняла з теки гумку. Усередині лежали вчорашній список, доповнення й кілька квитанцій у прозорих файлах. Вона знайшла потрібний аркуш одразу, проте не подала його.

— Я можу підтвердити, що бачила їх у квартирі, — сказала вона.

— Щодня, — додав Назар. — Не в гостях.

— Я знаю.

Працівниця глянула на обох.

— Місця ми попередньо знайшли. Але я не відправлю туди людей, про яких у первинному зверненні нічого немає, а в доповненні лише телефони. Треба завершити запис.

Денис поставив каву на підвіконня. Світло падало йому на щоку; за склом чоловік із відром мив нижній край вивіски. Вода текла по літерах, збираючись на рамі. Соломія дивилася на цей звичайний рух і чекала, поки Марія дістане ручку.

— Я вчора внесла всіх, хто був у наданих мені документах, — сказала Марія.

— Ви до нас по гроші на ремонт заходили, — нагадав Денис. — Я вам відчиняв.

— Пам'ятаю.

— Тоді навіщо зараз «бачила у квартирі»?

Марія поклала аркуш перед працівницею. Зім'ятий кут піднявся, і вона притиснула його долонею.

— Бо я не хотіла відповідати за те, чого немає в паперах.

Назар відкинувся на стільці. Соломія побачила, як він затиснув губами край кришечки й одразу прибрав стаканчик.

— А що саме було б на вас? — спитала вона.

Марія подивилася на неї, тоді на працівницю.

— Питання. Чому в нас живуть люди, про яких не повідомили. Чому гроші на будинок приймаємо, а в обліку їх немає. Роман казав, що уточнить.

— Він вас просив не вписувати?

— Ні.

Вона відповіла швидше, ніж до того говорила. Посунула до себе аркуш, повернула рівно.

— Він дав список власників і тих, кого ми вже погодили на виїзд. Я знала, що вони двоє живуть у сьомій. Могла дописати. Не дописала.

У кімнаті клацнув принтер. Працівниця встала, але Марія підняла руку, і та знову сіла.

— Я не забула, — сказала Марія Назарові й Денису. — Я вирішила, що спочатку нехай Роман підтвердить їхнє проживання, а тоді вже я поставлю підпис. Так було зручніше мені.

Соломія перестала тримати свою ручку над нотатником. Денис дивився на Марію без звичного нетерплячого прищуру. Назар поставив каву на стіл і пересунув її далі від паперів.

— Ми вчора думали, що нам нічого не дадуть, — сказав він. — Що треба просити його ще раз.

— Знаю.

— Не знаєте. Я й просив.

Марія опустила очі. Назар потягнув за шов на рукаві, але цього разу не пожартував.

Працівниця підсунула їй ручку.

— Напишіть те, що щойно сказали про проживання. Тут місце для уточнення. Я долучу до звернення, щоб не лишалося двох різних списків.

Марія прочитала надрукований рядок. Потім написала від руки кілька речень і поставила дату. Назар нахилився перевірити своє прізвище. Денис не підвівся.

— І мені копію, будь ласка, — сказав він.

— Обом, — відповіла працівниця.

Вона віднесла аркуш до принтера. Марія лишила ручку на столі.

— Пробачте, — сказала вона.

Назар кивнув так, ніби підтверджував адресу. Денис дістав із рюкзака паспорт. Соломія не заповнювала паузу. З коридору зайшла інша жінка, запитала, чи тут видають постіль; працівниця показала їй сусідні двері й повернулася до них із копіями.

— Тепер про місця. Є два варіанти. В одному будинку можемо поселити вас разом. Кімната на двох, кухня в кінці коридору. Інший варіант — окремі місця за різними адресами. Одне з них ближче до вашої нової роботи.

Вона глянула на Дениса.

— Ви починаєте рано?

— Зміна о шостій. Туди можна прийти сьогодні?

— Після одинадцятої вас приймуть. Я зараз підтверджу при вас.

Назар потягнувся по папір із першою адресою.

— Нам удвох простіше. Речі всі разом, і...

Він затнувся. Денис дивився на нього.

— Я про речі, — тихіше додав Назар.

— Мені до роботи звідти півтори години зранку, — сказав Денис.

— Там же прямий автобус.

— До пів на шосту його немає.

Назар подивився на Соломію. Вона не взяла аркуш, який він простягав.

— Денис сам вибере, — сказала вона.

— Та я знаю.

Він поклав адресу на стіл. Денис підтягнув до себе другий папірець і ввів назву в телефон. Довго збільшував карту, звіряв номер будинку, тоді показав екран працівниці.

— Оце?

— Так. Одне місце у двомісній кімнаті. Сусіда поки немає, але обіцяти, що не поселять, я не буду.

— А готувати можна?

— Спільна кухня працює. Посуд краще свій. Холодильник є.

— Мені вистачить.

Назар взяв каву й зробив великий ковток. Соломія почула, як хруснула кришечка під його пальцями.

— Ми ж не назавжди там, — сказав він.

— Я теж не назавжди.

— Тоді можна поки разом.

Денис повернув телефон екраном донизу.

— Назаре, я хочу спробувати жити ближче до роботи. І сам.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше