О восьмій ранку Денис поставив перед собою на стіл два паперові стаканчики. На одному кришка була притиснута нерівно, й кава залишила темний півмісяць на картоні. Назар хотів забрати цей стаканчик, але Денис відсунув його до себе.
— У тебе й так рукав учорашній, — сказав він.
Назар подивився на сіру смугу біля ліктя.
— Це тепер робоча форма.
У пункті розміщення пахло кавою й нагрітим пластиком. Працівниця за столом намагалася витягти з принтера аркуш, тримаючи кришку плечем. Соломія притримала її, і папір нарешті вийшов — зі зім'ятим нижнім кутом. Жінка подякувала, поклала аркуш перед Марією й обвела ручкою два порожні рядки.
— Ось тут мені потрібне підтвердження. Не договір на квартиру. Хто ці люди й чи жили вони там на час звернення.
Соломія сіла поруч із Денисом. Вона спала трохи більше шести годин і встигла поснідати, але під повіками ще лишалася ранкова важкість. Перед виходом прочитала повідомлення колеги: працівники були біля будинку, нічних повернень мешканців не зафіксували. Спільний огляд чекатиме на неї. Соломія відповіла, що спершу закінчить тут.
Марія зняла з теки гумку. Усередині лежали вчорашній список, доповнення й кілька квитанцій у прозорих файлах. Вона знайшла потрібний аркуш одразу, проте не подала його.
— Я можу підтвердити, що бачила їх у квартирі, — сказала вона.
— Щодня, — додав Назар. — Не в гостях.
— Я знаю.
Працівниця глянула на обох.
— Місця ми попередньо знайшли. Але я не відправлю туди людей, про яких у первинному зверненні нічого немає, а в доповненні лише телефони. Треба завершити запис.
Денис поставив каву на підвіконня. Світло падало йому на щоку; за склом чоловік із відром мив нижній край вивіски. Вода текла по літерах, збираючись на рамі. Соломія дивилася на цей звичайний рух і чекала, поки Марія дістане ручку.
— Я вчора внесла всіх, хто був у наданих мені документах, — сказала Марія.
— Ви до нас по гроші на ремонт заходили, — нагадав Денис. — Я вам відчиняв.
— Пам'ятаю.
— Тоді навіщо зараз «бачила у квартирі»?
Марія поклала аркуш перед працівницею. Зім'ятий кут піднявся, і вона притиснула його долонею.
— Бо я не хотіла відповідати за те, чого немає в паперах.
Назар відкинувся на стільці. Соломія побачила, як він затиснув губами край кришечки й одразу прибрав стаканчик.
— А що саме було б на вас? — спитала вона.
Марія подивилася на неї, тоді на працівницю.
— Питання. Чому в нас живуть люди, про яких не повідомили. Чому гроші на будинок приймаємо, а в обліку їх немає. Роман казав, що уточнить.
— Він вас просив не вписувати?
— Ні.
Вона відповіла швидше, ніж до того говорила. Посунула до себе аркуш, повернула рівно.
— Він дав список власників і тих, кого ми вже погодили на виїзд. Я знала, що вони двоє живуть у сьомій. Могла дописати. Не дописала.
У кімнаті клацнув принтер. Працівниця встала, але Марія підняла руку, і та знову сіла.
— Я не забула, — сказала Марія Назарові й Денису. — Я вирішила, що спочатку нехай Роман підтвердить їхнє проживання, а тоді вже я поставлю підпис. Так було зручніше мені.
Соломія перестала тримати свою ручку над нотатником. Денис дивився на Марію без звичного нетерплячого прищуру. Назар поставив каву на стіл і пересунув її далі від паперів.
— Ми вчора думали, що нам нічого не дадуть, — сказав він. — Що треба просити його ще раз.
— Знаю.
— Не знаєте. Я й просив.
Марія опустила очі. Назар потягнув за шов на рукаві, але цього разу не пожартував.
Працівниця підсунула їй ручку.
— Напишіть те, що щойно сказали про проживання. Тут місце для уточнення. Я долучу до звернення, щоб не лишалося двох різних списків.
Марія прочитала надрукований рядок. Потім написала від руки кілька речень і поставила дату. Назар нахилився перевірити своє прізвище. Денис не підвівся.
— І мені копію, будь ласка, — сказав він.
— Обом, — відповіла працівниця.
Вона віднесла аркуш до принтера. Марія лишила ручку на столі.
— Пробачте, — сказала вона.
Назар кивнув так, ніби підтверджував адресу. Денис дістав із рюкзака паспорт. Соломія не заповнювала паузу. З коридору зайшла інша жінка, запитала, чи тут видають постіль; працівниця показала їй сусідні двері й повернулася до них із копіями.
— Тепер про місця. Є два варіанти. В одному будинку можемо поселити вас разом. Кімната на двох, кухня в кінці коридору. Інший варіант — окремі місця за різними адресами. Одне з них ближче до вашої нової роботи.
Вона глянула на Дениса.
— Ви починаєте рано?
— Зміна о шостій. Туди можна прийти сьогодні?
— Після одинадцятої вас приймуть. Я зараз підтверджу при вас.
Назар потягнувся по папір із першою адресою.
— Нам удвох простіше. Речі всі разом, і...
Він затнувся. Денис дивився на нього.
— Я про речі, — тихіше додав Назар.
— Мені до роботи звідти півтори години зранку, — сказав Денис.
— Там же прямий автобус.
— До пів на шосту його немає.
Назар подивився на Соломію. Вона не взяла аркуш, який він простягав.
— Денис сам вибере, — сказала вона.
— Та я знаю.
Він поклав адресу на стіл. Денис підтягнув до себе другий папірець і ввів назву в телефон. Довго збільшував карту, звіряв номер будинку, тоді показав екран працівниці.
— Оце?
— Так. Одне місце у двомісній кімнаті. Сусіда поки немає, але обіцяти, що не поселять, я не буду.
— А готувати можна?
— Спільна кухня працює. Посуд краще свій. Холодильник є.
— Мені вистачить.
Назар взяв каву й зробив великий ковток. Соломія почула, як хруснула кришечка під його пальцями.
— Ми ж не назавжди там, — сказав він.
— Я теж не назавжди.
— Тоді можна поки разом.
Денис повернув телефон екраном донизу.
— Назаре, я хочу спробувати жити ближче до роботи. І сам.
Відредаговано: 03.11.2026