Коли вони під'їхали до будинку з вулиці, у вікні Денисової кухні ще горіло світло. Назар підняв руку, хоча крізь скло машини його навряд чи було видно.
— Я скажу, що доїхали, — мовив він. — Бо він за ту гречку переживає більше, ніж ми за стіл.
Соломія заїхала через проїзд у сусідньому будинку до двору й припаркувалася. Вийшла й дістала з машини теку. На телефоні було дев'ятнадцять сорок. Колега написав, що лишається біля будинку: чекає на відповідь щодо вечірнього огляду пошкодженої ділянки. Для нього потрібен був доступ і до шостої квартири, суміжної з Ларисиною. Роман мав бути вдома.
До головного входу вони повернулися тим самим проїздом. Назар притримав їй двері під'їзду. На сходах вони розійшлися, і Соломія вперше за кілька годин лишилася без чужої коробки, пакета чи ліктя під долонею. Від ручок сумки на пальцях збереглися червоні смуги.
Роман відчинив майже відразу.
— Як Черненки?
— Уже в кімнаті. Речі склали внизу, Микола має опис.
— Сервант не розбили?
— Не розбили.
Він кивнув. На ньому була чиста сорочка, застебнута до передостаннього ґудзика. Удень з-під його светра стирчала зім'ята футболка; тепер навіть волосся лежало інакше, вологе біля скронь.
— Я до вас щодо огляду, — сказала Соломія. — Колега внизу. Треба подивитися з вашого боку, де перекриття спирається на стіну.
Роман відступив, пропускаючи її у передпокій, але дверей у загальний коридор не зачинив.
— Зараз. Спочатку хочу дещо показати. Щоб ви розуміли, про що ми говоримо.
У передпокої пахло взуттєвим кремом. Ліворуч від квартирних дверей була невелика ніша зі старим лічильником під прозорою кришкою. Унизу, на справжньому цегляному уступі, лежали квитанція та самотня рукавичка. Роман зняв із гачка ключі, зачепив квитанцію рукавом і підняв її з підлоги.
— Із собою можете все взяти, — сказав він, глянувши на Соломіїну теку. — Я не прошу нічого залишати.
Він повів її повз двері передньої кімнати, куди падало світло ліхтаря з вулиці, і зупинився перед іншим, вузьким отвором. За ним мала бути внутрішня столова. Соломія пам'ятала її на плані: невелике приміщення без вікна, комора збоку.
Над столом горіла лампа з білим скляним плафоном. Під нею жінка розгортала папір, у який було загорнуто хліб. Вона притискала згини ребром долоні, намагаючись зробити аркуш пласким. Біля її ліктя лежали олівець і розкритий журнал із кросвордом.
— Ромо, ти знову купив не той, — сказала вона. — Я просила темний. Цей завтра кришитиметься.
Він усміхнувся.
— Завтра куплю темний.
— А цей куди? Голубам?
Жінка підвела очі на Соломію. Коротке русяве волосся було заколоте над одним вухом. На щоці виднівся слід від долоні, наче вона щойно задрімала за столом.
— Ой. А ти не сказав, що ми не самі.
— Ірино, це Соломія. Вона дивиться наш будинок.
— То хай спочатку сяде. Ви вечеряли?
Соломія зупинилася перед порогом. На ньому від давньої фарби лишилася вузька чорна смуга, посередині витерта до дерева. З цього боку лежала сіра плитка передпокою; за смугою починалися широкі дошки підлоги. Столова здавалася вдвічі глибшою, ніж могла бути.
— Я їла, дякую.
— У нас картопля. То не рахується, якщо ви булочку десь на ходу.
Роман глянув на Соломію так, наче хотів перевірити, чи вона теж почула цю інтонацію.
— Дружина, — сказав він тихо. — Два роки буде в грудні.
Ірина вже відкладала журнал, звільняючи місце. Вона була тут, за кілька кроків від нього, і водночас Соломія розуміла, яку дату він щойно назвав.
— Мені шкода, — сказала вона.
Роман ковтнув і потер пальцем край своєї манжети.
— Ви спочатку подивіться.
Він переступив чорну смугу. Соломія лишила теку під пахвою і пішла за ним.
На столі стояли дві тарілки, миска салату й каструля з оббитою ручкою. На третьому стільці лежала газета. Ірина стягнула її, струсила крихти на долоню, потім передумала й посунула гості інший стілець.
— Тут спинка хитається. Він обіцяв підклеїти, але ви ж бачите, скільки в нього справ.
— Зроблю.
— Я не тобі, я людину попереджаю.
Вона всміхнулася Соломії. Жодної урочистості у цій зустрічі не було; якби не поріг за спиною, можна було б вибачитися за пізній візит і справді попросити картоплі.
Соломія сіла. Роман лишився стояти, поклавши руку на порожню спинку стільця.
— Ви давно тут? — спитала вона Ірину й одразу побачила, як Роман напружив пальці.
— У будинку? З дев'яносто четвертого. Тоді тут такі шпалери були, що гостям хотілося в коридорі посидіти.
— Вона про сьогодні, — втрутився Роман.
— А, з обіду. Я збиралася по хліб, але цей чоловік вирішив, що краще знає, який нам треба.
Роман потер долонею обличчя. Соломія не стала уточнювати. На хлібі, загорнутому в розправлений папір, ще виднівся вологий слід від ножа.
— Поставиш чайник? — спитала Ірина чоловіка.
— Пізніше. Ми поговоримо хвилину.
— То говоріть. Я вам не заважаю.
Вона повернулася до журналу. На хлібному папері записала три варіанти якогось слова, порахувала в них літери й останнє закреслила. У клітинки поки нічого не вписувала.
— Вона до хвороби така була, — промовив Роман майже нечутно.
Він сів навпроти Соломії. Тепер між ними стояла миска з великими скибками помідорів. На одній лишилася зелена основа плодоніжки. Роман узяв виделку й виколупав її, відклавши на край своєї тарілки.
— Коли з'явилася?
— Чотири дні тому. Я ввечері зайшов, хотів старі журнали перебрати. Вона все збирала. Думав віддати комусь, бо навіщо воно мені.
Він поглянув на дружину. Вона розвернула журнал поперек столу й притисла його сільничкою.
— А потім ви перестали віддавати, — сказала Соломія.
— А ви б віддали?
Ірина піднялася по чисту серветку. За її спиною виднілися ще одні вузькі двері. Вона відчинила їх, потягнувши на себе, і в проході з'явилися полиці з банками та складеними рушниками. Соломія бачила, як Ірина взяла серветку з другої полиці праворуч. До комори можна було пройти просто зі столової, повз торець столу. Роман відсунув своє коліно, щоб дружина могла пройти.
Відредаговано: 03.11.2026