Микола Черненко зустрів фургон із кришкою від банки в руці. У ній лежали чотири болти й дві шайби.
— Оце від столу, — сказав він водієві. — Воно окремо не їде.
Водій розкрив задні двері й показав на ремені всередині.
— Прикріпимо до ніжок. Не загубиться.
Назар забрав кришку, знайшов у себе пакетик і пересипав туди кріплення. Микола стежив за кожним болтом. Коли пакетик нарешті примотали до ніжки, він торкнувся його крізь плівку, перевіряючи, чи все на місці.
Працівниця, яка приїхала з водієм, поставила на лаву сумку з документами. Вона була невисока, у червоній жилетці поверх пальта, і говорила голосно, бо двигун фургона ще працював.
— Спершу подивимося кімнату й місце для зберігання. Якщо щось не так, скажете мені там. Пані Ганно, документи й ліки візьміть із собою, не в кузов.
Ганна кивнула та зникла в квартирі. Соломія пішла за нею, а Назар із водієм узялися до столу. Без ніжок він пройшов у двері легко. Микола поніс складений килимок і раз у раз озирався, наче стільниця могла розпастися в них за спиною.
У квартирі бракувало звичних звуків. Холодильник вимкнули, настінний годинник зняли й поклали циферблатом догори на крісло. Від нього ще було чути цокання, але вже не звідти, звідки чекало вухо.
Ганна відкрила шухляду серванта, зазирнула в порожню чашку й закрила шухляду.
— Що шукаєте? — спитала Соломія.
— Торбинку з ліками. Я окремо поклала.
На тумбі біля дверей стояли три різні сумки. Ганна розкрила ту, що носила на зустріч, дістала гаманець, хустинку, футляр від окулярів. Подивилася на дно й почала складати все назад.
— Може, Микола вже виніс?
— Він знає, що це зі мною. Синя така торбинка, на зав'язках.
Соломія повернулася до порога й покликала Миколу. Той зайшов зі смужкою пакувальної плівки, що причепилася до рукава.
— Ліки брав?
— Ні. Я до них не лізу.
Ганна сіла на крісло, на якому стояв годинник, і вчасно підняла його собі на коліна. Стрілки показували чверть на сьому.
— Погано вам? — спитала Соломія.
— Нормально. Просто я точно знаю, що поклала окремо.
Микола почав розв'язувати найбільшу сумку.
— Зараз знайдемо.
— Там постіль.
— Я подивлюся.
— Та я ж сама складала!
Соломія відійшла від дверей, щоб не стояти над ними. У кухні залишалася хлібниця з відкинутою кришкою. Поряд стояла чашка з водою, а на клейонці — маленька порожня тарілка. Вона повернулася до Ганни.
— Ви сьогодні зранку звідки брали?
Ганна підняла голову. Поставила годинник на підвіконня й сама пішла на кухню.
Торбинка лежала у хлібниці. Ганна витягла її, подивилася всередину, перерахувала упаковки й притисла до грудей.
— Щоб не загубилося серед сумок.
Микола повільно зав'язав вузол на постелі.
— Добре, що не в морозилку.
Вона глянула на нього, збираючись відповісти різко, але засміялася. Сміх перейшов у короткий кашель. Микола приніс воду, й Ганна випила, тримаючи торбинку на колінах.
Соломія сіла на край порожнього підвіконня. Дала їм кілька хвилин. Знадвору долинав голос Назара: він пояснював водієві, що скляні дверцята серванта краще винести окремо. Від вуличного руху по шибці проходила легка вібрація.
— Я не через ліки, — сказала Ганна.
Микола забрав порожню чашку й поніс на кухню.
— Знаю, — відповіла Соломія.
Ганна провела рукою по стіні біля підвіконня. Там була світліша пляма від картини. Пальці затрималися на нижньому краї прямокутника.
— Ми тут ремонт самі робили. Він усе казав, що жовтий колір буде занадто. Тепер он тільки під картиною й лишився.
Соломія дивилася на слід від рами, на збережений під нею колір.
— Можете сфотографувати? — спитала Ганна. — Мій телефон усе білим робить.
Соломія зняла стіну разом із вікном, потім саму пляму. Показала Ганні. Та попросила другий кадр залишити, а перший теж надіслати Миколі: нехай побачить, який колір вона колись вибрала.
До квартири зайшов Назар. Підхопив крісло, звільнене від годинника, й підняв так, щоб ніжки не зачепили одвірок.
— Пані Ганно, у вас ці крісла з секретом?
— З яким?
— Одне легке, друге ніби з цегли.
Микола визирнув із кухні.
— Подушка піднімається. Там журнали.
Назар опустив крісло й підняв сидіння. Усередині лежали старі журнали, пакет із ялинковими прикрасами й пара вовняних шкарпеток.
— О, — сказав він. — То це ще й квартира всередині квартири.
Соломія завмерла з телефоном у руці. Назар глянув на неї, потім відвернувся до журналів. Вона йому про чашку не казала. Мабуть, просто пожартував.
— Забираємо теж, — сказала Ганна. — Не розсипайте.
Вони склали все в коробку. Назар написав на ній великими літерами «З КРІСЛА» й показав господарям.
— Так знайдете?
Микола кивнув.
Поки виносили сервант, Соломія допомогла Ганні перевірити сумку для кімнати. Документи, ліки, зарядка, домашні капці, чиста сорочка. Ганна сама називала, що потрібно, Соломія лише подавала речі. Годинник загорнули в рушник і поклали зверху, щоб не придавити. Він продовжував цокати всередині сумки.
На ґанку з'явився Денис із каструлею, обмотаною кухонним рушником. Поставив її на стіл під навісом, повернувся по контейнери й тільки тоді озирнувся на фургон.
— Ви встигнете поїсти до того, як усе охолоне?
— Там годують, — сказала працівниця розміщення.
— То це буде на випадок, якщо там несмачно.
Він відкрив кришку. Запах гречки з грибами й підсмаженою цибулею розійшовся двором. Ганна зупинилася на сходинці.
— Ти сам зробив?
— Ні, каструля. Я тільки не заважав.
Назар, проходячи повз із коробкою, потягнувся до кришки. Денис відбив його руку рушником.
— Ложки там. І руки помий.
За кілька хвилин вони їли стоячи й сидячи хто де. Для Черненків Денис наповнив два контейнери, а решту поставив посеред столу. Водій відмовлявся, поки Ганна не дала йому ложку. Працівниця в червоній жилетці подивилася на годинник і теж сіла, витягнувши з-під себе край пальта.
Відредаговано: 03.11.2026