До четвертої лишалося десять хвилин, коли Соломія постукала до Черненків. Ганна відчинила з порожньою полотняною сумкою в руках.
— Для меблів є місце в тій самій будівлі, де ви житимете, — сказала Соломія. — Окреме приміщення внизу. Сухе. Можна подивитися перед тим, як розвантажувати. Машина буде о шостій.
Микола вийшов із кімнати, витираючи руки рушником.
— А речі там чиї будуть?
— Ваші. При передачі складете перелік, один примірник лишиться у вас. Працівниця приїде з машиною, пояснить, як забирати.
Він глянув на стіл, у якого вже зняли дві ніжки. Поряд лежали болти, складені в кришку від банки.
— Тоді решту відкручу.
Соломія піднялася на другий поверх. Біля стіни п'ятої квартири ще стояла розкрита сумка її колеги. Він приїхав о третій, разом із нею звірив зовнішній контур і повторив заміри іншим приладом. Тарас тримав стрічку. Дівчинка за внутрішнім порогом спитала незнайомого чоловіка, чи він прийшов ремонтувати кран.
Тепер колега говорив телефоном на сходовому майданчику. Соломія чула лише його відповіді: «Так, особисто», «Ні, план не пояснює», «Надсилаю». На глухій зовнішній стіні, біля старої труби, синіла його олівцева риска. Від неї вони виміряли ширину спільного коридору до стіни квартир і сфотографували замір. Нижче наклеїли на підлогу смужку стрічки, позначивши напрямок. На протилежній стіні біля дверної коробки виднівся вузький край старих шпалер. Його теж залишили в кадрі.
Марія чекала під дверима п'ятої. Тримала маленьку фотографію за куточки.
— Тарас сказав, ви хотіли про неї поговорити.
Соломія запросила її відійти від сходів. На знімку стояв дитячий хор: дівчатка в різних сукнях, хлопці у білих сорочках, а за ними — гірлянда з кольорового паперу. У другому ряду маленька Олена притискала долонею поділ темної сукні.
— Ми разом співали, — сказала Марія. — Я на два класи старша була. Ось я, біля краю. Лариса вчора показала мені кімнату. Я спершу хотіла відвести її до лікаря. Потім сама зайшла.
Вона повернула фотографію до себе. Її пальці трохи тремтіли, і Соломія поклала розгорнуту папку на підвіконня сходового майданчика, щоб було куди сперти знімок.
— Ви розмовляли з дівчинкою?
— Привіталася. Вона спитала, чи я на примірку. Я пішла.
У квартирі клацнула защіпка. Лариса відчинила, побачила фотографію й одразу відвернулася.
— Знову сукня.
— Я принесла показати, — сказала Марія.
— Та бачу.
Соломія зайшла слідом за ними. Тарас стояв біля тумби в передпокої, між входом до внутрішньої кімнати й дверима квартири. Пакети із замовленнями пересунули до швейної машинки. У звільненому проході було видно старий лінолеум, продавлений ніжкою прасувальної дошки.
— Я хочу домовитися до того, як зайдемо, — сказала Соломія. — Поговоримо про сукню, яку ви пам'ятаєте по-різному. Потім спробуємо запросити Олену сюди, в передпокій. Якщо вона не захоче — тягнути її ніхто не буде.
Лариса взяла фотографію, піднесла ближче до очей.
— Вона не любить, коли при чужих.
— Тоді ви говоритимете. Я послухаю.
Марія повела плечем, але промовчала. Соломія дістала синю чашку й поставила на тумбу. Випила чай дорогою, сполоснула її внизу; дно ще було вологе.
— І хочу винести звідти звичайну чашку. Порожню. Подивитися, що з нею буде за порогом.
— А з чого з нею щось має бути?
— Я не знаю. Речі в тій кімнаті — вони ж не стояли там позавчора?
Лариса провела великим пальцем по краю фотографії.
— Є чашка з волошками. Я її розбила багато років тому. Тепер стоїть у шафці. Візьмете її. Тільки обережно.
Вони зайшли разом. Олена сиділа на тому самому стільці, проте коробка з ґудзиками була закрита. На столі лежала тканина в жовті квіти, і дівчинка водила пальцем по її краю, наче прокладала доріжку. Побачивши матір, одразу посунула тканину до неї.
— Тут рівно?
Лариса нахилилася.
— Тут треба підгорнути. Потім покажу.
Марія залишилася поряд із Соломією. Дивилася на дитину, стискаючи порожні руки. Лариса витягла другий стілець і сіла так, щоб бути обличчям до Олени. Фотографію поклала на край столу.
— Пам'ятаєш, як ви співали на шкільному святі?
Дівчинка кивнула.
— Мені бант сповзав.
Марія тихо вдихнула. Соломія глянула на неї, але та не відводила очей від Олени.
— А яка в тебе сукня була? — спитала Лариса.
— Жовта. Ти пришила білий комірець.
— Оця, — сказала господиня й торкнулася тканини на столі, хоча та була не сукнею, а лише відрізом.
Марія підсунула фотографію ближче до дівчинки.
— На виступі була синя. Жовту ти вдягла на репетицію. Тут видно.
Олена нахилила голову над знімком.
— Це темна.
— Синя, — сказала Марія. — Я пам'ятаю. У тебе відірвався ґудзик перед виходом. Ми закололи ззаду шпилькою, а Ларисі ти боялася сказати.
— Вона мені сказала, — заперечила Лариса. — Тільки то потім було.
Марія випросталася.
— Я сама ту шпильку дала.
Дівчинка перевела погляд із однієї жінки на іншу. Соломія чекала, що вона спитає про шпильку, заперечить, усміхнеться через давню витівку. Олена лише потягнула до себе край жовтої тканини.
— Мамо, ти пришила комірець, щоб шов не дряпав шию.
Лариса погладила її плече.
— Так.
— Оленко, — сказала Марія, — я ж тобі показую. Ось ти. Ось сукня. Можеш сказати, якого вона кольору?
Дівчинка знову глянула на знімок.
— Темного.
— А ти щойно сказала, що була в жовтій.
— Мама пришила комірець.
Тепер у кімнаті стало так тихо, що Соломія почула, як Тарас у передпокої пересунув ногу по лінолеуму. Марія відкрила рота, проте Лариса притисла фотографію долонею.
— Досить. Вона втомилася.
Соломія кивнула. Сказати, що одна жінка пам'ятає неправильно, було б легко. Але дівчинка бачила темну сукню на знімку й не могла пов'язати її з власною відповіддю. Вона не сперечалася про колір і не приймала нового. Поверталася до материного комірця, ніби решта розмови обривалася, щойно переставала в нього вкладатися.
Відредаговано: 03.11.2026