Розділ 1

Лариса притримала двері коліном, коли Соломія попросила відчинити їх ширше.

— Там мішки, — сказала вона. — Я їх потім винесу.

До дверей тягнувся край жовтої мірної стрічки. Соломія стояла навколішки в передпокої, притискаючи її до підлоги. Від вуличного вікна вона вже проміряла кімнату, простінок і прохід. Тепер лишалася комірчина біля внутрішнього коридору: останній короткий відрізок, після якого можна було скласти план і спуститися до людей.

— Мішки не заважають. Мені треба побачити дальню стіну.

— Я ж сказала: потім.

У Лариси на шиї висів кравецький сантиметр. Кінець із металевим наконечником застряг між ґудзиками кофти, і вона весь час поправляла його вільною рукою. Другою трималася за ручку. На мить Соломія уявила, як вони виглядають збоку: дві жінки з мірними стрічками, жодна не збирається поступитися.

— Я не прийшла описувати ваші речі.

— А починають завжди з цього.

Соломія підвелася. Замість відповісти відразу, прибрала стрічку з-під ноги господині. На старому лінолеумі залишився чистий вузький слід.

Пів години тому будинок здавався їй складним, але зрозумілим. Три поверхи, затиснуті між сусідніми спорудами; підмокла цегла внизу, зафарбовані тріщини, водостік, що закінчувався над самою стіною. На вулиці вже відсунули огорожу від місця, де обсипалося тинькування. Над нею сохла смуга сонця. В одному з вікон другого поверху стояв вазон, підв'язаний до ручки клаптем тканини.

Соломія приїхала уточнити заміри й стан ділянок, до яких під час попереднього обстеження не дали доступу. Будинок уже розселяли. У папці лежав план із позначеними порожніми квартирами, але на підвіконнях ще були чашки, за дверима — взуття. Слова «звільнене приміщення» на папері завжди з'являлися швидше, ніж зникали останні речі.

Вона почала із зовнішнього обходу. З вулиці всі вікна корпусу дивилися в один бік, на ранковий рух і трамвайні дроти. Через проїзд у сусідньому будинку Соломія вийшла у двір. Там не було ні балконів, ні рядка кухонних вікон, як можна було подумати з вулиці. Лише глуха задня стіна та двері окремих сходів, над якими розійшлася кладка.

Біля дверей стояв працівник у запиленій куртці. Він ногою посунув порожнє відро, щоб звільнити їй місце для фотографії.

— Це давно, — сказав він, показавши на тріщину. — Учора ще така була.

— А до вчора ви її бачили?

Чоловік похитав головою.

Соломія зняла тріщину здалеку й зблизька. Частина її країв потемніла, у верхній розвилці затрималося павутиння. Старе пошкодження, проте це нічого не казало про те, скільки ще протримається кладка. Вона попросила не складати інструмент під дверною перемичкою й відійшла, щоб оглянути стіну цілком.

У глухому тильному боці будинку не було нічого, за чим могло б сховатися ще одне крило. Соломія звірила зовнішні розміри з планом, перевірила доступні відстані вздовж проїзду. Контур збігався. Звідси будинок був навіть меншим, ніж здавався з вулиці.

Повернувшись через головний вхід, вона оглянула звільнену квартиру внизу. Працівник підсвітив стелю над передньою кімнатою. Там, де перекриття підходило до вуличної стіни, відпало покриття, відкривши нерівний стик і крихку кладку. Соломія не стала торкатися її рукою. На підлозі лежав свіжий світлий уламок серед старого пилу.

— Тут сьогодні працюєте?

— Поки тільки прибираємо. У п'ятій хочемо розкрити обшивку, як ви поміряєте.

Вона подивилася вгору ще раз. За цим місцем починався ряд житлових кімнат другого поверху, усіх із вікнами на вулицю. Далі, в глибині, план показував передпокої й спільний коридор уздовж глухої дворової стіни. Уже зі сходів було видно: до того коридору денне світло не доходило. Хтось укрутив у плафон холодну лампу, і вона горіла навіть уранці.

— Під цим місцем не затримуйтеся, — сказала Соломія. — Я передам фотографії керівникові робіт. Верхню ділянку теж треба перевірити, перш ніж щось розкривати.

Чоловік посунув світло нижче, і стеля знову стала просто темною плямою над порожньою кімнатою.

Лариса чекала на другому поверсі. Спершу не пускала далі порога: хотіла знати, чи Соломія та сама людина, яка вчора обіцяла машину для речей. Соломія пояснила, що ні, показала посвідчення й сказала, що обстежує будинок. Лариса прочитала прізвище, потім ще раз глянула на фотографію, наче сподівалася знайти розбіжність.

— Соломія Руденко, — повторила вона. — А я Коваль. Мені сім разів телефонували. Сім різних людей.

У кімнаті стояла швейна машинка. Під нею, на педалі, лежав складений рушник, щоб не запилювалася. Пакети з одягом висіли на спинках стільців, і на кожному був папірець з ім'ям та номером телефону. Лариса прибрала з підвіконня горщик, дозволила дістатися до кута й навіть сама притримала стрічку.

До цих внутрішніх дверей вони дійшли без сварки.

Тепер господиня дивилася на складений план у руці Соломії.

— У вас там і машинки немає, — сказала вона.

— Машинка не змінює розмірів квартири.

Вийшло різкіше, ніж Соломія хотіла. Вона почула власний тон із невеликою затримкою й додала:

— Мені треба зрозуміти, куди тут спирається перекриття. Внизу є пошкодження. Я не можу дозволити людям почати роботу навмання.

— Я й не прошу починати.

Лариса відчинила двері на ширину долоні. У щілині було світліше, ніж у передпокої. Соломія побачила край вузького килимка, бліду стіну далеко за ним. Не мішки.

Вона сперлася плечем на одвірок, щоб поглянути прямо, і Лариса одразу подалася їй назустріч.

— Не заходьте.

— Я не заходжу.

Від порога до задньої стіни на плані залишалося зовсім мало місця. Частину займав спільний коридор. Для комірчини вистачало, для того килимка — ні: його видимий край тягнувся далі, ніж мала стояти стіна.

Соломія опустилася навпочіпки. Біля підлоги Ларисина нога не затуляла щілини. Вона дістала далекомір.

— Що це?

— Поміряю звідси.

— Ви ж уже поміряли.