Розділ 13. Як зазирнути в безодню. Частина 2

Тіама бадьоро зіскочила з платформи найманого транспорту неподалік від причалу. Поправивши на поясі ніж і бластер, вона привітно помахала оператору порту й попрямувала до кліпера.

Однак біля самого шлюзу «Аніуми» стояв армійський глайдер із вибитим гербом Імперії. А поруч, на розкладному стільці, закинувши ногу на ногу, сидів імперський офіцер.

Ідеально випрасуваний кітель із шевронами флоту Імперії та золотими нашивками майора, акуратна зачіска, до дзеркального блиску начищені чоботи й чорні шкіряні рукавички створювали бездоганний образ офіцера з парадного плаката.

— Мадемуазель Тіамо, радий вас вітати, — майор підвівся зі стільця, звичним, точним рухом поправляючи мундир.

— Ти хто? Ходяча реклама збройних сил Імперії? — запитала Тіама, миттєво поклавши долоню на руків'я бластера.

Цей жест не вислизнув від уваги незнайомця. Він саркастично всміхнувся, ледь зсунувши брови:

— Мадемуазель... ну не варто так. Я ж прийшов просто поговорити. І тільки.

— У мене вже є знайомі імперці, але до вас їм, звісно, далеко, — відповіла Тіама, повільно прибираючи руку зі зброї. — Ви — просто ідеал для патріотичної листівки!

— Я чув про ваше дотепне почуття гумору, мадемуазель. Приділіть мені трохи часу, будь ласка, — офіцер ледь помітно кивнув на її пояс. — І це правильний вибір. Повірте, у вас не було б жодного шансу.

— Самовпевненість рівня імператора! — засміялася Тіама, але всередині в неї все стиснулося: пальці мимоволі похололи під крижаним, неживим поглядом цієї людини.

— Давайте трохи проїдемося, — сказав офіцер, відчиняючи дверцята глайдера. — Тут недалеко.

Щось у його тоні й поставі не дало Тіамі можливості відмовитися. Послужливо зачинивши дверцята, офіцер сів за штурвал, і глайдер плавно, безшумно рвонув геть від міста.

Вони мовчки їхали близько десяти хвилин, поки машина не зупинилася на самому краю гігантського, дикого каньйону.

— Прошу вас, — незнайомець відчинив дверцята, випускаючи дівчину на свіжий вітер.

Діставши з багажника два розкладні стільці, він поставив їх біля самого урвища.

— Сідайте, мадемуазель. Погляньте на цей краєвид.

Тіама кинула напружений погляд на грандіозну панораму Урука. Величезні каньйони, що тягнулися до самого горизонту, грали в сонячних променях сотнями рудих і бурштинових відтінків.

— Велично, чи не так? — майже мрійливо промовив офіцер. — Не хвилюйтеся, Тіамо... Я ж можу називати вас просто Тіама? Таке рідкісне й незвичайне ім'я.

— Здається, я поставила запитання перед нашою захопливою поїздкою, але ви так на нього й не відповіли, — відрізала дівчина. — ХТО ВИ?

— Я — та людина, з якою ви заочно посварилися, Тіамо. І мені так прикро через це... Ви вбили надто багато моїх людей. Самі лише виконавці на Ілліріумі коштували мені чималих коштів. Ви знищили кілька моїх кораблів, наплювали на створену мною систему... І все це — в неповторній аурі вашої бурхливої енергії та гумору, мадемуазель.

Офіцер повільно повернув голову. Його холодний, абсолютно пронизливий погляд буквально прошив Тіаму наскрізь.

— Я — Рікар. Ви ж уже здогадалися, Тіамо? Правда ж?

Рука Тіами мимоволі сіпнулася до бластера.

— Ні-ні, у вас нічого не вийде, — м'яко всміхнувся офіцер. — Повірте, я не хочу вас убивати. Ні вас, ні вашого напівмертвого брата. Я хочу просто поговорити й ухвалити рішення — як із вами вчинити далі.

Рікар підвівся, не звертаючи уваги на абсолютно зблідле обличчя Тіами, і підійшов до глайдера. За хвилину він повернувся з пляшкою дорогого вина й двома кришталевими келихами.

— Спробуйте, Тіамо.

Бурштиновий напій наповнив келих і заграв на сонці.

— За вас, мадемуазель! — Рікар зробив маленький ковток. — Дивовижно...

Тіама обережно відпила трохи. Яскравий, глибокий смак свіжих гірських трав і терпких ягід буквально вибухав на язиці.

— Ого... — мимоволі вирвалося в дівчини.

— Ага! Ви оцінили! — засміявся Рікар. — Це вино обожнює сам імператор Тархулар. І я повністю поділяю його смак.

— Чого ви від мене хочете, Рікаре? — трохи осмілівши, запитала дівчина.

— Розумієте... я все життя прагнув до ідеального порядку, — промовив він, дивлячись у прірву. — Будь-яка створена система має лише дві крайнощі: вона або працює, або ні. А систему, створену мною, ви планомірно руйнуєте, — Рікар усміхнувся, повернувшись до неї. — І що ж мені тепер із вами робити?

— Залишити нас із братом у спокої! — агресивно відповіла Тіама.

— Ах, якби ж усе було так просто... — чоловік поставив келих просто на плаский камінь. — Якщо я залишу вас у спокої, моя система, заснована на абсолютному страху й невідворотному покаранні, просто впаде. А я надто ціную те, що створив.

— Ви — просто звичайний злочинець із порожнім, скляним поглядом! — вихлюпнула накопичений страх дівчина. — Та й команда у вас, якщо чесно, так собі!

Рікар різко підвівся і, обійшовши її стілець ззаду, важко поклав долоню їй на плече.

— Я знаю, люба моя... — від нього тонко пахло дорогими парфумами, витріманим вином і крижаним холодом. — Я все це чудово знаю. І саме тому я з таким щирим захопленням спостерігаю за вашою феноменальною удачею й вашою неймовірною зухвалістю... Ви напружені, Тіамо, — додав він, прибираючи руку. — Якщо вам стане спокійніше — я обіцяю вас не вбивати... зараз.

— Просто камінь із душі! — промовила дівчина, стискаючи кулаки. — Ви б краще сіли... А то очей на потилиці в мене поки що немає.

— Ну от! — Рікар щиро розсміявся. — Ваша зухвалість просто безмежна! — Він сів у крісло й зробив іще ковток. — Що ж мені з вами робити, мила леді?

— Залиште нас із братом у спокої. Або комусь із нас доведеться дуже несолодко!

— Ну, це ваша помилка. Я ж досі просто жартував, спостерігаючи за вашими кроками.

— Не найприємніші у вас жарти, пане пірате! Я б сказала — з вогником і кров'ю.

— А ви вірні собі навіть у такій ситуації... — усміхнувся Рікар. — Просто чарівно!