Дівчинка і дуб, що пам’ятав княгиню Ольгу

У лісі біля древнього Іскоростеня, де земля ще зберігала сліди стародавніх битв і молитв, ріс дуб, якого ніхто не міг обійняти. Його кора була зморшкувата, як обличчя часу, а коріння сягало так глибоко, що, казали, воно торкалося підземних рік.
Селяни називали його Мовчазним. Вітер шепотів у його гіллі, але сам дуб ніколи не скрипів, не рипів, не ламався. Його тиша була повна пам’яті.
Одного дня до лісу прийшла дівчинка на ім’я Лада. Вона була тиха, як ранкова роса, і мала звичку слухати — не лише людей, а й каміння, траву, птахів. Її бабуся казала, що Лада народилася під знаком голосу, який чує те, що інші втрачають.
Лада підійшла до дуба, поклала долоню на його кору і прошепотіла:
— Ти пам’ятаєш княгиню Ольгу?
І дуб — уперше за сотні років — відповів.
Його голос був глибоким, як підземний гул, і ніжним, як осінній туман.
— Я пам’ятаю її кроки. Вона йшла сюди після того, як Іскоростень згорів. Її очі були повні сліз, але не від гніву — від жалю. Вона торкнулася моєї кори, як ти зараз, і сказала: «Я не хочу, щоб мене пам’ятали лише за вогонь. Я хочу, щоб мене пам’ятали за прощення».
Лада слухала, не дихаючи. Дуб продовжував:
— Вона сиділа під моїм гіллям і писала листа до свого сина. Вона говорила про мудрість, про біль, про те, що влада — це не лише меч, а й серце.
Дівчинка щодня приходила до дуба. Вона приносила з собою зошит і записувала все, що дерево згадувало: про княгиню, про її шлях, про її молитви, про її тишу.
Так народилася перша книга, написана з голосу дерева.
Її назвали «Слова дуба про княгиню Ольгу». І хоч ніхто не знав, як дуб міг говорити, кожен, хто читав ті сторінки, відчував щось глибше — ніби самі корені землі промовляли до них.
А Лада виросла і стала берегинею пам’яті. Вона навчила інших слухати дерева, бо вірила: у кожному з них живе частинка історії, яку ще ніхто не записав.