10. За межі Лудвіга

Нас зібрали в підземеллі, біля все тієї ж самої клітки, що здавалося дивним. Та тепер тіла монстра вже не було. Схоже, її готували для когось іншого. На верхніх поверхах є більш зручні приміщення, але з якоїсь причини саме тут, під землею, Марія пояснювала нам суть завдання та давала інструкції. Тут завжди прохолодно й темнувато.

Коли ми прийшли, то стали свідками повернення іншої групи, яка вийшла з печер під містом. Як тільки важкі двері зачинилися й вони з полегшенням видихнули, я помітила в їхньому натовпі Маяк. Мала знову ледь трималася на ногах, і лише чудом була при тямі. Зі страхом в очах вона поглянула на мене та сховалася за одного з чоловіків, що стояли поруч.

Марія швидко підійшла до групи й почала щось у них розпитувати. Ми не чули їхньої розмови, але й без цього було зрозуміло: повернулися не всі, а з собою вони нічого не принесли. Схоже, додаткової платні їм не буде. Але найбільше мене здивувало те, що Марія спершу відвела Маяк в одну з кімнат і замкнула її на замок. Лише після цього вона повернулася до нас. Очевидно, ми вирушимо в дорогу без малої.

— Чому Маяк не з нами? — запитав Бірґер, як тільки Марія підійшла до нас.

Без малої ми точно не знайдемо те, що потрібно вченим. Це просто нереально, адже завдання завжди передбачає пошук чогось унікального. А світ за межами міста величезний: шукати там щось — це як перебирати нескінченну купу сіна, сподіваючись знайти особливу соломину.

— На конях усі вміють їздити? — проігнорувавши запитання Бірґера, поцікавилася Марія.

Я одразу переглянулася з іншими членами загону. Здається, лише на обличчі Міти було написано, що вона справді вміє це робити. Марія, зрозумівши це, важко видихнула й задумалася. У цьому не було нічого дивного: після появи монстрів коней ставало дедалі менше, адже їх потрібно годувати, а в місті від них більше проблем, ніж користі. Зараз їх можна побачити лише в караванах з інших королівств. Хоча, з виразу обличчя Міти можна було здогадатися, що в знатних родів коні досі є.

— Я їх навчу, — сказала Міта. — Це не так складно, якщо коні привчені до вершників.

— Вони привчені, — кивнула Марія, і здається, трохи повеселішала. — Ваша ціль знаходиться в місті Леберехт. Це середнього розміру місто на північ від Лудвіга. Два дні верхи.

— І що там має бути? — стривожено запитав Берні. — Що нам там робити без Маяк?

— Вам потрібно буде вистежити особливого монстра, — із цілковитою серйозністю відповіла Марія. — Одного разу поруч із Леберехтом проходив караван, і з міста на них вибігла досить велика потвора. Вижити вдалося лише кільком вершникам. Ви маєте знайти цього монстра й убити його. У першу чергу нам потрібна кров, очі, серце та мозок, якщо це буде можливо. Якщо в істоти кілька сердець, бажано доставити всі. На конях уже закріплені спеціальні мішки для органів. Там також є всі необхідні припаси. Варта на воротах знає, що вас потрібно пропустити.

Зі сказаного Марією я зрозуміла, що серце є найважливішою частиною. Це нагадало мені той випадок, коли я вхопилася за серце відьми. Можливо, варто розповісти Марії все? Про сни та голос якогось чоловіка? Але чи можу я настільки довіритися вченим?

— Як воно виглядає? — запитала Кунц.

— Ті, хто вижили, змогли врятуватися, бо не роздивлялися монстра, — відповіла Марія, замислившись. — Але деякі нечіткі спогади вони все ж мають. Казали, що чули плач, схожий на плач немовляти. Сама істота велика, розміром із двох коней. У неї довге русе волосся. Це все, більше нічого не відомо.

— Ми точно впораємося самі? — запитала я, уявивши щось незрозуміле на основі мізерного опису Марії. — Може, ще кілька команд дасте?

— Інші зайняті не менш важливими завданнями, — похитавши головою, відповіла Марія. — Вважайте коней своїм підкріпленням.

Така відповідь викликала більше сміху, ніж розчарування. Вважати коней підкріпленням? Або вчені думають, що ми впораємося самі, або в них справді немає іншого вибору. У будь-якому разі ми маємо виконати це завдання.

Через деякий час, наповнений балачками, Марія привела нас до коней. Їх якраз підвели до виходу на вулицю, і на них справді було все необхідне. На кожному коні були звичайні мішки, імовірно з їжею та ковдрами, а також шкіряні мішки, схожі на великі бурдюки для води.

— У цих мішках спеціальна рідина, без якої органи швидко псуються, — пояснила Марія, торкнувшись одного з них. — Намагайтеся їх не пробити й не розлити рідину.

— А що це за рідина? — поцікавилася Міта.

Марія замислилася, перш ніж відповісти:

— Ця рідина, як і та, що вводиться в кров Маяк, отримується з деяких монстрів. Ми її дещо змінюємо, додаємо деякі компоненти, — нарешті відповіла вона й відійшла від коней. — Вирушайте зараз, час не чекатиме. І ще одне, Смарагд, у мішку на твоєму коні є стара карта. Вона допоможе вам звірятися з дорогою. Не рекомендую з'їжджати з неї: у тумані та без доріг карта стане марною, і ви майже напевно заблукаєте.

— Зрозуміла, — відповіла я, підійшовши до свого коня. — Сподіваюся, каравани досить часто проходять, щоб дороги не заросли травою.

Усі коні мали коричневий колір, але мій вирізнявся довгою гривою, заплетеною в безліч маленьких кіс. Я не знаюся на цих тваринах, але, дивлячись на це, могла припустити, що комусь явно було нічим зайнятися.