8. В'язниця

У всьому, здавалося, безкрайньому приміщенні ми знайшли кілька проходів далі. Вони були схожі на звичайні печери. Цього разу Міта не йшла попереду сама — до неї приєднався Берні. Його обличчя залишалося засмученим. Але, по правді кажучи, всім, окрім самих найманців, було байдуже на померлого. Очевидно, не в однієї мене таке ставлення до їхньої професії.

— Капітане, тримайте, — сказав Бірґер, передаючи мені новий ліхтар. — Найманці передали, у них був запасний.

— Дякую, — майже байдуже відповіла я й перевела погляд на тих самих найманців, після чого кивнула їм у знак подяки.

Між мною та найманцями пленталися й Іво з Кунц, і стан першої вже значно покращився. Не знаю, що саме з нею сталося, але сподіваюся, що на цьому все закінчиться.

— Щось не так, — промовила Міта, зупинившись перед глухим кутом.

У кінці печери ми дійсно побачили глухий кут, а не завал чи провалля. Якось не віриться, що таке може бути природним утворенням. Підійшовши ближче до Міти, Берні та Маяк, я добре освітлила все навколо, щоб переконатися, що поблизу немає необхідного нам предмета.

— Якого біса ти нас сюди привела? — гнівно запитала Міта й ударила Маяк долонею по обличчю.

Від удару монстр звалився з ніг.

— Мабуть, варто було вколоти їй нову дозу раніше, — прокоментував Берні й підняв Маяк, змусивши її стояти прямо.

Обличчя дівчини виглядало так, ніби вона не спала вже три дні. Страх, що мав бути на її обличчі, кудись зник. Схоже, ми дійсно мали б вколоти їй ту зелену речовину раніше. Ймовірно, саме через відсутність нової дози вона привела нас у глухий кут.

— Ну то коліть ще, і підемо далі, — сказала я та взялася за шприц. — Або давайте я це зроблю.

— Капітане, може, зупинимося тут? — сказав Бірґер. — Ми вже давно йдемо, а місце, здається, зручне.

— Чим воно зручне? — здивувався Берні, кивнувши в напрямку, звідки ми прийшли. — Якщо якась паскуда полізе звідти, нам тікати буде нікуди. Тут усі й поляжемо.

— Я про це не подумав, — покривився Бірґер. — Лише подумав, що тут ми б очікували нападу лише з одного боку.

— Молодий ти ще, — промовив Берні, махнувши рукою. — Але, Смарагд, перепочити нам все ж треба. Ноги вже ниють від ходьби.

— То зупинимося тут чи знайдемо краще місце? — запитала я у Берні, на що він відвів погляд. — Отже, будемо тут?

На ці слова Бірґер єхидно посміхнувся, але не став надто явно виявляти свій настрій. Він побоювався Берні й намагався не забувати своє звання новачка.

Попри свої слова, саме Берні першим усівся відпочивати в цьому, за його ж думкою, непідхожому місці. Я і Міта сіли в закуток, щоб наглядати за монстром, посадивши його біля себе. Хтось почав їсти, а хтось дістав із сумок ковдри. Підземелля були досить холодними, хоча й не настільки, як я собі уявляла. Поки ми йшли, особливого холоду не відчувалося, але варто було зупинитися, як стало зрозуміло, що з часом почнемо цокати зубами.

Поглянувши на Маяк, я ще раз здивувалася, що вона одягнена в лахміття. Її пальці тремтіли, але чи від холоду, я так і не зрозуміла. Мабуть, втома змусила її заснути навіть у таких умовах. Деякий час поборовшись із думками, я все ж дістала ковдру зі своєї сумки й накинула її на Маяк. Міта зневажливо хмикнула й криво посміхнулася, побачивши цей прояв доброти до монстра.

— Здається, вже має бути пізній вечір, — позіхнувши, сказав Бірґер.

У підземеллях неможливо зрозуміти, яка зараз пора доби, але тіло завжди знає, коли пора спати. Я й сама почала відчувати сонливість, але перед цим варто було дещо обговорити.

— Не переймайся, Смарагд, ми будемо на варті, — випередив мене Берні й кивнув на своїх людей. — У нас, найманців, завжди хтось залишається на варті. Можете спокійно спати, дівчата.

Бірґер хотів щось сказати у відповідь Берні, але промовчав і змирився. Тим часом Іво вже спала в обіймах Кунц, наче мала дитина біля матері. Я теж підібрала під себе ноги та сперлася спиною на стіну печери, після чого заплющила очі й спробувала заснути.

***

Спершу я відчувала, що падаю, як це часом буває у снах. Але дещо було інакше: я падала серед чорного туману. Він проходив між моїх пальців, на мить закручуючись навколо них. Все це нагадувало момент, коли мене телепортувало над місто. Але в цьому сні я падала, здавалося, нескінченно, так і не досягнувши ні даху будинку, ні чогось, що могло б зупинити падіння. І весь цей час я чула, як б’ється серце — усе голосніше й голосніше.

З часом я помітила, що туман здригається від кожного удару серця, наче резонує в його ритмі. Я вслухалася в цей стукіт, і лише тоді зрозуміла, що він лунає з моїх грудей. Це моє серце билося так сильно, змушуючи туман здригатися. У ту ж мить наді мною, серед чорного туману, з’явився ледь помітний жіночий силует.

Я падала, наче камінь, а вона слідувала за мною. Як би я не намагалася, так і не змогла розгледіти її обличчя. Вона залишалася тінню серед темряви. Але коли нарешті відчула під собою щось тверде й почала втрачати свідомість, силует наздогнав мене. У той момент, коли перед очима темніло, її обличчя наблизилося до мого. Я бачила її лише мить, але впізнала себе. Те саме обличчя, те саме тіло. Але щось було не так. Це не була людина.