Розділ 1. Штучне сонце

Мамі було рівно тридцять, коли вона зробила свою головну стратегічну помилку — народила мене. У її інстаграмному блозі це, звісно, подавалося інакше. Раз на рік, якраз у мій день народження, вона викладала наш спільний знімок у пастельних тонах і писала довгий пост про те, що я її «головний кармічний урок» і «душа, яка прийшла розрухати застояну жіночу матрицю».

Мені тринадцять із половиною, я учуся у фізико-математичному класі й у казки про матриці не вірю. Зате я вмію рахувати. Якщо зачинитися в нашій задушливій дитячій і вбити цифри в калькулятор, математика виходить цинічною, але чесною. Якби мама з батьком зупинилися на мені одній і не народили через п'ять років Соньку, а ще через два роки — Лізу, наше життя зараз було б нормальним. Моїм особистим нормальним життям. У мене була б окрема кімната, а не цей вічний циганський табір, де на підлозі валяються детальки лего, а в повітрі стоїть стійкий запах дитячого крему та прокислого молока. Мені не доводилося б ховати маркери для скетчингу в коробку з-під взуття під ліжко, щоб малі їх не згризли. Усі гроші, шмотки й гаджети діставалися б мені одній. Але батьки навіщось вирішили погратися в багатодітність. Напевно, наївно думали, що діти здатні склеїти шлюб, який від початку тримався на чесному слові.

Спойлер: не склеїли. Зсередини наш дім нагадував льодовик, де кожен сидів у своєму кутку й мовчки ненавидів решту.

— Мам, трансляція через п'ять хвилин! — крикнула я, з роздратуванням штовхаючи ногою рожевий самокат Лізи, що валявся в коридорі.

Зі спальні плавною, відрепетированою ходою вийшла мама. На ній було шовкове кімоно зі смарагдовими павичами, на обличчі — щільний шар тонального крему, що намертво приховував сірість шкіри та кола під очима. У руках вона несла свій головний робочий інструмент — важкий штатив із великою круглою неоновою лампою.

Коли мама ввімкнула її в розетку, наша похмура вітальня зі старими шпалерами, що злегка відійшли на стиках, миттєво преобразилася. Біле неонове світло залило кімнату, начисто стираючи з кадру і зашморганий диван, і заляпаний пластиліном столик. Усередині цього світного німба мама виглядала як дорога богиня, що зійшла зі сторінок глянцю. Без нього, при звичайному тьмяному світлі жовтневого вечора, вона була сорокарічною безробітною жінкою, яка дванадцять років безвилазно просиділа в декреті й таємно пила заспокійливі.

Мама сіла на диван, випрямила спину, запалила паличку пало санто, від якої поповз солодкуватий дим, і закріпила телефон на штативі.

— Анечко, простеж, щоб малі не волали. У мене вебінар про фінансові блоки, — попросила вона своїм особливим, «пропрацьованим» голосом, від ніжності якого мене іноді нудило. Вдома зі мною вона розмовляла зовсім інакше — уривчасто, сухо, вічно літаючи десь у своїх думках.

— Добре, — буркнула я, усаджуючись у кутку поза зоною видимості камери. Я була її безкоштовним адміністратором: стежила за чатом, видаляла хейтерів і ставила заглушки. Мама здавалася мені особливою — не те що ці примітивні тітки з батьківського чату в розтягнутих пуховиках. Вона була вищою за весь цей побутовий бруд.

Екран телефону моргнув, і мама заусміхалася в камеру:
— Вітаю вас, мої прекрасні душі! Рада бачити кожну з вас на нашому вечорі достатку... Сьогодні ми поговоримо про те, як токсичні партнери з низькими вібраціями блокують наші грошові канали та заземлюють жіночу суть...

У цей самий момент у передпокої оглушливо клацнув замок. Мама на секунду завмерла, її усмішка перетворилася на вузьку злу щілину, але вона тут же повернула обличчю благосний вираз.

Додому повернувся батько. Тато Ігор.

Він увійшов до квартири важко, шумно, дихаючи вогкістю та запахом мазуту. Батько працював провідним інженером на напівзанедбаному заводі, стирчав там із ранку до ночі, але грошей у домі від цього більше не ставало. Він виглядав як ходяча антиреклама маминих вебінарів про успіх: сірий куций пуховик, стоптані черевики, вічно опущені плечі. У руках він тащив два величезні крафтові пакети з супермаркету.

Юля навіть не повернула голови в його бік, лише демонстративно підвищила голос, розповідаючи в телефон про «високі вібрації».

З дитячої, почувши шурхіт, вилетіла шестирічна Ліза.
— Татусь прийшов! — вона буквально злетіла на нього, бруднячи колготками його пильні джинси. Ліза у нас була «татовою принцесою», єдиною, хто щиро радів його приходу. Батько тут же преобразився, на його змученому обличчі з'явилася м'яка, дурнувата усмішка. Він притиснув її до себе і поцілував у маківку.

Слідом за Лізою з коридору викрутилася вісімрічна Сонька — наш сімейний шпигун і професійна підлиза. Вона миттєво оцінила обстановку, зрозуміла, що мама зайнята трансляцією, а отже, зараз безпечніше й вигідніше крутитися біля батька.
— Татусю, привіт! — защебетала Сонька, заглядаючи в пакети. — А ти купив мені той журнал із наклейками? Я весь тиждень тільки п'ятірки отримувала, чесно-чесно!

Я подумки закотила очі. Брехала Сонька як дихала — учора я бачила в її щоденнику зауваження за поведінку, але батько надто втомився, щоб перевіряти. Він витягнув із кишені шоколадку, сунув її Соньці, і та, переможно зиркнувши на мене, помчала назад у кімнату.

Батько поставив пакети на підлогу й нарешті помітив мене. Він потупцював на килимку біля дверей, не знаючи, куди подіти руки.
— Привіт, Аню. Як справи в школі? — тихо запитав він, намагаючись не шуміти.

— Нормально, — відрізала я, навіть не підвівшись зі стільця.