Розділ 28. Криниця

Дорога в гори зайняла майже сім годин, — асфальт поступово поступався місцем вибоїстій, звивистій трасі, що петляла крізь ліси, які густішали з кожним кілометром, аж поки останні промені призахідного сонця не почали пробиватись крізь крони дерев довгими, косими смугами, забарвлюючи все навколо в теплий, майже нереальний бурштиновий колір.

— Красиво тут, — сказав Тео, дивлячись у вікно, коли вони проїжджали повз черговий гірський потік, що біг паралельно дорозі, виблискуючи в останньому світлі дня.

— Красиво, — погодився Свирид Окунь, який сидів на задньому сидінні, стискаючи в руках стару, потерту валізу, з якою, як з'ясувалось під час завантаження машини, він не розлучався протягом усіх п'ятдесяти років свого спотвореного існування. — Гори завжди здавались мені чимось незмінним, вічним, на відміну від міста, яке постійно перебудовується, переписує власну історію. Дивно бачити подібну красу після того, що ми пережили в Старому Млині.

Ірина, ведучи машину, відчувала, як напруга останніх тижнів поступово поступається місцем іншій, новій тривозі, — тепер уже не пов'язаній із конкретним, знайомим ворогом, а з невизначеністю того, що чекало на них попереду, у місці, про яке вони знали тільки з уривчастої розповіді Олени Тарасівни та кількох згадок у записнику давно зниклого Свиридяка.

Вони прибули до маленького гірського містечка вже в темряві, — Олена Тарасівна, яка попросила їх зустрітись просто в її будинку, а не в самому монастирі, чекала на них на ґанку невеликого, доглянутого будинку на околиці, з чашками гарячого чаю, приготованими заздалегідь.

— Раділа, що ви приїхали, — сказала вона, впускаючи їх усередину. — Боялась, що передумаєте, зважаючи на все, через що вам довелось пройти.

— Ми не з тих, хто відступає, — сказала Ірина, приймаючи запропоновану чашку з вдячністю після довгої дороги.

Будинок Олени Тарасівни виявився теплим, затишним, з фотографіями трьох поколінь родини на стінах, — Ірина помітила серед них старий, чорно-білий знімок молодого чоловіка в чернечому одязі, який стояв на тлі кам'яної будівлі, оточеної горами.

— Мій дід, — пояснила Олена Тарасівна, помітивши погляд Ірини. — Фотографія зроблена невдовзі після того, як він прийняв обов'язок наглядача від свого попередника.

— Розкажіть детальніше про те, що відбувається зараз, — попросив Тео, дістаючи блокнот, звичну звичку, вироблену тижнями розслідування в Старому Млині. — Ви казали про зникнення, про дивні випадки серед відвідувачів санаторію.

Олена Тарасівна сіла навпроти них, обличчя її виражало ту саму тривогу, яку Ірина бачила під час їхньої першої зустрічі в кабінеті номер тринадцять.

— За останні три місяці зникло четверо людей, — сказала вона. — Офіційно всіх записали як таких, що заблукали в горах, — це не така вже й рідкісна причина зникнень у цій місцевості, туристи іноді справді губляться серед складного рельєфу. Але я знаю правду. Я відчуваю, коли джерело "голодне", коли баланс, який мій батько підтримував десятиліттями, починає хитатись.

— Що саме ви відчуваєте? — спитав Тео.

— Важко пояснити словами, — Олена Тарасівна потерла скроні, наче фізичний біль супроводжував цю спробу опису. — Щось на кшталт постійного, тихого гулу на межі свідомості, який стає гучнішим, коли я наближаюсь до самого джерела. Останнім часом цей гул майже не змовкає, навіть коли я перебуваю далеко від монастиря.

— А сам механізм? — обережно спитала Ірина. — Ваш батько розповідав, як саме функціонує баланс, як він підтримував рівновагу без жертв протягом десятиліть?

— Регулярні, невеликі підношення, — сказала Олена Тарасівна. — Не людські жертви, боронь боже, а символічні дари — квіти, мед, свічки, запалені в певні дні року, пов'язані зі старим, дохристиянським календарем сонцестоянь і рівнодень. Мій батько вважав, що джерело потребує не крові, а уваги, визнання, — так само, як розповідала ваша команда про справжню природу Порогу в Старому Млині, коли контакт нарешті відбувся напряму.

— Тоді чому зараз баланс порушується? — спитав Тео. — Якщо метод залишався незмінним протягом поколінь?

Олена Тарасівна довго мовчала, дивлячись у свою чашку чаю, — і коли заговорила знову, голос її тремтів від чогось, схожого на давню, приховувану провину.

— Я не завжди проводила ритуали правильно, — зізналась вона. — Перші місяці намагалась, наполегливо, ретельно, за нотатками батька. Але з часом, — вона зробила паузу, — з часом я почала пропускати деякі дні, скорочувати ритуали через брак часу, через звичайні, буденні клопоти власного життя. Не через недбалість, а через людську, зрозумілу втому від тягаря, до якого я ніколи насправді не готувалась.

Ірина відчула глибоке, щире співчуття до цієї жінки, — так само, як Свирид Окунь колись намагався виправити помилку, зроблену через страх і брак досвіду, Олена Тарасівна тепер несла тягар відповідальності, яку не обирала свідомо, намагаючись впоратись найкраще, як могла, без належної підготовки чи підтримки.

— Ми допоможемо вам відновити баланс, — сказала Ірина твердо. — Але спершу нам треба побачити саме джерело, зрозуміти повну картину ситуації.

---

Вони вирушили до монастиря наступного ранку, — стежка вела крутим підйомом крізь густий, туманний ліс, і що вище вони підіймались, то виразнішим ставав той самий тихий гул, про який казала Олена Тарасівна, тепер уже чутний не тільки їй, а й Ірині, і, судячи з напруженого виразу обличчя, Тео теж.

— Ти чуєш це? — тихо спитав Тео, коли вони зупинились на короткий перепочинок.

— Чую, — підтвердила Ірина. — Схоже на... не звук у звичному сенсі. Радше вібрацію, яку відчуваєш кістками, а не вухами.

Свирид Окунь, який ішов позаду, зупинився теж, обличчя його виражало щось, схоже на впізнавання.

— Так само відчувався Поріг у Старому Млині, коли я тільки почав розуміти його природу, — сказав він. — Хоча ця вібрація здається... іншою. Менш агресивною, більш сумною, якщо це слово взагалі застосовне.

Вони продовжили підйом, і за годину, коли туман нарешті почав розсіюватись під ранковим сонцем, перед ними відкрився вигляд на старий монастирський комплекс, — кам'яні будівлі сімнадцятого століття, частково перебудовані радянською архітектурою санаторного корпусу, стояли на невеликому плато, оточеному крутими схилами, порослими густим ялиновим лісом.