Розділ 26. Донька наглядача

Олена Тарасівна довго мовчала, збираючись із думками, перш ніж почати розповідь, — руки її, складені на колінах, злегка тремтіли, попри зовнішню, ретельно збережену стриманість людини, звиклої не показувати слабкість стороннім.

— Мій батько, Тарас Гнатович, — почала вона нарешті, — прийняв обов'язок наглядача "Криниці" від свого власного батька, коли йому було двадцять три роки. Так само, як, здогадуюсь, ваш Свирид Окунь успадкував свій зв'язок із Старим Млином не за власним вибором, а через обставини, які він не міг контролювати повністю.

— Розкажіть про сам монастир, — попросила Ірина, дістаючи блокнот, у якому вона за останні тижні звикла занотовувати кожну важливу деталь.

— Заснований у сімнадцятому столітті, — сказала Олена Тарасівна, — на місці, де, за місцевими переказами, задовго до приходу християнства існувало язичницьке святилище, присвячене духу гірського джерела. Ченці, які будували монастир, вірили, що освячена вода зможе "очистити" це місце, перетворити його з язичницького капища на святиню істинної віри.

— І що сталось?

— Джерело не зникло, — сказала Олена Тарасівна, — і дух, якщо це можна так назвати, теж. Просто зачаївся, чекаючи, поки минуть покоління, поки пильність ченців послабшає. За радянських часів монастир закрили, перетворили на санаторій для лікування захворювань легенів, — гірське повітря, мінеральні джерела, усе виглядало цілком логічно з практичної точки зору. Але мій дід, а потім і батько, працювали там — спершу як звичайні службовці, потім, коли зрозуміли справжню природу цього місця, як таємні наглядачі, що намагались утримувати баланс, не привертаючи зайвої уваги радянської влади, яка навряд чи повірила б у щось подібне.

Ірина записувала швидко, порівнюючи почуте з усім, що вона вже знала про Старий Млин, — паралелі виявлялись моторошно точними, ніби та сама, значно давніша структура повторювалась знову й знову в різних куточках країни, під різними масками, з різними людьми, приреченими нести тягар нагляду з покоління в покоління.

— Скільки людей постраждало там за ці роки? — спитала вона обережно.

— Менше, ніж у вашому випадку, — сказала Олена Тарасівна. — Мій батько, на відміну від людини, з якою ви мали справу, ніколи не намагався підпорядкувати джерело власній волі. Він розумів, ще від свого батька, що завдання наглядача — не панувати, а балансувати, підтримувати рівновагу, іноді ціною особистих жертв, але завжди з повагою до природи того, з чим маєш справу.

— То чому ви приїхали до мене зараз? — спитала Ірина прямо. — Якщо ваш батько справді підтримував баланс успішно, у чому проблема?

Олена Тарасівна опустила погляд, руки її стиснулись міцніше.

— Тому що я не мій батько, — сказала вона тихо. — Я виросла подалі від цього всього, він навмисно тримав мене на відстані, сподіваючись, що я проживу звичайне життя, не обтяжене родинним прокляттям. Я вчилась в університеті, працювала бухгалтеркою, вийшла заміж, народила двох дітей, — жодного стосунку до "Криниці" аж до самої смерті батька два роки тому.

— А потім?

— А потім хтось мав зайняти його місце, — сказала Олена Тарасівна. — Місцева громада, ті нечисленні люди, які знали правду, звернулись до мене, пояснили ситуацію, попросили продовжити родинний обов'язок. Я спробувала. Чесно, наполегливо намагалась навчитись тому, чого мій батько вчився все своє життя. Але, — вона підвела погляд, і в очах її Ірина побачила справжній, невдаваний страх, — останні кілька місяців баланс почав хитатись. Зникнення, дивні випадки серед відвідувачів санаторію, значно частіші за все, що я пам'ятаю з розповідей батька. Я не впораюсь сама, пані Кравець. Мені потрібна допомога, поки ситуація не переросла в те, що сталось у вас.

Ірина довго обмірковувала почуте, відчуваючи вагу нової відповідальності, що поступово лягала на її плечі, — розуміння того, що успіх у Старому Млині, хай яким виснажливим і небезпечним він виявився, тепер перетворювався не на завершення історії, а на початок значно ширшої, значно масштабнішої боротьби, про яку вона ще навіть не здогадувалась, коли вперше переступила поріг кабінету номер тринадцять.

— Дайте мені кілька днів, — сказала вона нарешті. — Мій колега зараз допомагає своїй сестрі адаптуватись після... після подібного випробування. Мені треба обговорити ситуацію з ним, з нашим духовним консультантом, зібрати команду, перш ніж їхати з вами до Карпат.

Олена Тарасівна кивнула, обличчя її виражало полегшення, змішане з новою, обережною надією.

— Дякую, — сказала вона. — Я боялась, що ви відмовите, що вирішите, ніби одного протистояння з вас достатньо.

— Можливо, і достатньо, — сказала Ірина чесно, — але я не можу дозволити собі знати про небезпеку й нічого не робити. Не після всього, що я побачила в Старому Млині.

---

Того вечора, коли Олена Тарасівна поїхала до готелю, домовившись зустрітись знову через кілька днів, Ірина набрала номер Свирида Окуня, — вона не бачила колишнього доглядача відтоді, як ритуал завершився, і не була впевнена, чи взагалі застане його за тим самим номером, зважаючи на все, що сталось із його власним, п'ятдесятирічним зв'язком із Порогом.

Він відповів після кількох гудків, голос його звучав інакше, ніж вона пам'ятала, — легше, вільніше, без того постійного, прихованого тягаря, який відчувався в кожному його слові раніше.

— Пані Кравець, — сказав він. — Приємно чути вас знову. Чим можу допомогти?

Вона пояснила ситуацію коротко, розповідаючи про Олену Тарасівну, про монастир "Криниця", про мережу подібних місць, про яку писав Свиридяк у своєму записнику, — Окунь слухав мовчки, і коли вона закінчила, довго не відповідав, обмірковуючи почуте з тією самою серйозністю, яку Ірина пам'ятала з їхньої першої, важкої розмови в службовій кімнаті будинку номер сім.

— Я поїду з вами, якщо хочете, — сказав він нарешті. — Тепер, коли я вільний від Порогу, я, зізнаюсь, не зовсім знаю, що робити з рештою власного життя. Можливо, допомогти комусь іншому уникнути того, через що пройшов я сам, — це найкращий спосіб дати сенс усім тим втраченим рокам.