Розділ 25. Невідомий номер

Ірина не спала тієї ночі, попри виснаження, яке мало б звалити її в ліжко ще о дев'ятій вечора, — вона сиділа за кухонним столом власної квартири, тримаючи телефон перед собою, перечитуючи те саме коротке повідомлення знову й знову, ніби кожне повторне прочитання могло розкрити в ньому щось нове, приховане між рядками.

*"Пані Кравець, це стосується вашої справи. Є ще одне місце, про яке вам варто знати. Дуже схоже на Старий Млин. Приїжджайте, коли будете готові."*

Номер, з якого прийшло повідомлення, виявився зареєстрованим на передплачену сім-картку, придбану готівкою в кіоску на іншому кінці міста три дні тому, — жодного імені, жодного постійного власника, жодного способу простежити відправника звичайними, поліцейськими методами.

Вона зателефонувала Тео вранці, ще до того, як той встиг прокинутись остаточно, судячи з хрипкого, сонного голосу, яким він відповів.

— Ти теж отримав щось подібне? — спитала вона, зачитуючи текст повідомлення вголос.

Тео мовчав кілька секунд, і коли заговорив знову, голос його прозвучав уже цілком притомно, з тим самим напруженим зосередженням, яке Ірина навчилась розпізнавати за тижні спільної роботи.

— Ні, — сказав він, — але, здається, я знаю, хто міг це надіслати. Пам'ятаєш записник Свиридяка? Я не встиг сказати тобі раніше, у всьому цьому хаосі, — там був ще один розділ, який я тільки вчора ввечері дочитав повністю, коли розбирав документи для звіту капітану.

— Про що там ідеться?

— Про "мережу", — сказав Тео. — Свиридяк, чи то Гнатенко, писав про те, що знав щонайменше про двоє подібних місць в інших регіонах країни — Пороги, як він їх називав, кожен зі своїм наглядачем, кожен пов'язаний із давнім, дохристиянським культом межі. Він переписувався з кимось із цих наглядачів роками, обмінювався знаннями, технікою утримання жертв.

Ірина відчула, як холодок пробігає по спині, попри теплу ранкову каву в руках.

— Тобто хтось із цієї мережі міг дізнатись про те, що сталось учора вночі, — сказала вона повільно. — І тепер намагається... що? Попередити нас? Завербувати?

— Не знаю, — Тео зітхнув важко. — Але думаю, нам варто зустрітись усім разом, обговорити це, перш ніж хтось із нас робитиме будь-які самостійні кроки.

---

Вони зібрались того ж дня в кабінеті номер тринадцять — не всією групою, яка допомагала під час ритуалу, а тільки тими, хто мав продовжувати цю справу професійно: Ірина, Тео, і отець Методій, якого капітан Одинець, попри всю свою свіжу, невисловлену подяку, все ще не наважувався офіційно залучати до штату поліції.

— Я перевірила записник ще раз учора ввечері, — сказала Ірина, розкладаючи ксерокопії на столі. — Ось той розділ, про який казав Тео. Він називає одне місце конкретно — "Криниця" в Карпатах, старий монастир, перебудований під санаторій за радянських часів. І ще одне, значно менш детально описане, десь на південному сході, ближче до узбережжя.

Отець Методій узяв копію в руки, вивчаючи текст із тим самим зосередженим виразом, з яким студіював давній манускрипт кілька тижнів тому.

— "Криниця", — повторив він задумливо. — Я щось чув про це місце. Стара легенда серед духовенства, про монастир, який засновники намагались побудувати навмисно над джерелом, вважаючи, що освячена вода зможе нейтралізувати щось, що вже там існувало задовго до їхнього приходу.

— Думаєте, спрацювало? — спитав Тео.

— Не думаю, — сказав священник обережно. — Якщо Свиридяк листувався з наглядачем цього місця, значить, "щось" там і досі активне, попри всі спроби освячення. Можливо, монастирська громада просто навчилась жити поруч із ним, як навчився Свирид Окунь тут, у Старому Млині, — не перемагаючи, а лише стримуючи.

Ірина довго дивилась на карту, яку вони прикріпили до тієї самої стіни, де раніше висіли позначки випадків у Старому Млині, — тепер, замість щільного скупчення шпильок навколо одного кварталу, вона уявляла собі карту всієї країни, з невідомою кількістю подібних, прихованих точок, кожна зі своєю власною, десятиліттями накопиченою трагедією.

— Якщо це правда, — сказала вона нарешті, — то те, що ми зробили вчора, — це не кінець, а тільки перша перемога в значно масштабнішій, значно давнішій боротьбі.

— Можливо, — погодився отець Методій. — Але дозвольте нагадати вам обом, поки ви не встигли поринути в нову справу з головою: ви щойно пережили одну з найважчих, найнебезпечніших ночей свого життя. Юлія тільки вчора повернулась до світу живих. Тео, тобі потрібен час — не для розслідування, а для сестри, для родини, для самого себе.

Тео кивнув повільно, обличчя його виражало визнання цієї правди, змішане з тим самим невгамовним занепокоєнням, яке Ірина вже почала розпізнавати як частину його характеру, вироблену дванадцятьма роками самотнього, відчайдушного пошуку.

— Ти маєш рацію, — сказав він. — Дай мені кілька днів. Юлія потребує допомоги з адаптацією — документи, які треба відновити, роз'яснення родичам, лікарське спостереження. Я не можу просто зникнути знову, тепер, коли вона нарешті тут.

— Звісно, — сказала Ірина, відчуваючи, як тепле, майже болісне полегшення охоплює її при цих словах. — Ідіть до неї. Я триматиму цю справу на паузі, доки ви обоє не будете готові.

---

Того ж вечора, коли Ірина залишилась у кабінеті сама, розбираючи документи, готуючи офіційний звіт для капітана Одинця, — звіт, у якому доводилось балансувати між правдою й тим, у що офіційна система могла б повірити, — до дверей постукав хтось незнайомий.

Вона відчинила обережно, рука мимоволі потягнулась до кобури на поясі, — і побачила на порозі жінку середнього віку, з коротким, сивіючим волоссям, у практичному, дорожньому одязі людини, яка щойно провела кілька годин за кермом.

— Пані Кравець? — спитала жінка. — Мене звати Олена Тарасівна. Я телефонувала вам учора. Точніше, — вона зробила паузу, — писала.

Ірина відчула, як напруга загострюється всередині неї.

— Заходьте, — сказала вона, відступаючи вбік, впускаючи гостю до кабінету.