Розділ 23. Розплата

Свиридяк підвівся повільно з колін, дивлячись на світлу, тепер уже майже повністю прозору субстанцію Порогу з виразом людини, яка щойно усвідомила остаточну, непоправну втрату всього, чим вона жила протягом майже століття.

— Що тепер? — прошепотів він, звертаючись чи то до Порогу, чи то до самого себе, чи, можливо, до групи людей, що продовжували стояти навколо спірального заглиблення, спостерігаючи за фінальною стадією цього моторошного, доленосного протистояння. — Що станеться зі мною, якщо я більше не маю контролю над тим, чому присвятив усе своє існування?

Ірина, все ще відчуваючи залишковий, теплий відбиток контакту з сутністю Порогу, повернулась до нього, дивлячись на цю людину — чи істоту, чи щось середнє між ними обома — з дивною, несподіваною сумішшю відрази й співчуття.

— Можливо, це залежить від того, чого ви прагнете тепер, — сказала вона обережно. — Ви провели п'ятдесят років, переслідуючи владу, контроль, здатність підпорядковувати собі щось значно більше за звичайну людину. Але, судячи з усього, що ми дізнались про вашу історію, це почалось не з жадібності, а з горя — з відчайдушного бажання зберегти пам'ять про сестру, яку ви втратили замолоду.

Свиридяк подивився на неї різко, і в темних очах, які тепер, здавалось, втрачали частину своєї попередньої, нелюдської глибини, промайнуло щось, схоже на давній, майже забутий біль.

— Ви нічого не знаєте про мою сестру, — сказав він тихо.

— Я знаю достатньо, — сказала Ірина, — з вашого власного щоденника, з ваших власних слів, написаних сто років тому. Молодий чоловік, який любив свою сестру настільки сильно, що не міг прийняти її смерть, — це не звучить як людина, народжена для жорстокості, яку ви демонстрували протягом останніх п'ятдесяти років.

— Ця людина померла давно, — сказав Свиридяк гірко. — Померла разом із сестрою, а те, що лишилось, — це те, чим ви бачите мене зараз, істота, одержима владою, готова на будь-що заради її збереження.

Отець Методій, який досі мовчки спостерігав за цим напруженим обміном словами, зробив крок уперед, обличчя його виражало ту саму пасторську турботу, яку Ірина бачила в ньому протягом усього часу їхньої співпраці.

— Можливо, ще не пізно повернути бодай частину тієї людини, — сказав він. — Поріг тепер вільний від вашого контролю, це правда. Але ваша власна доля ще не визначена остаточно. Ви можете обрати шлях спокути, а не подальшого страждання чи помсти.

Свиридяк довго дивився на священника, обмірковуючи ці слова, — і саме тоді, коли Ірина вже почала сподіватись, що конфронтація завершиться без подальшого насильства, обличчя антагоніста раптом спотворилось у виразі чистої, невблаганної люті.

— Спокута? — прошепотів він, а потім, значно гучніше, майже кричачи: — Спокута за п'ятдесят років, які ви щойно знищили за одну ніч? Ні. Якщо я не можу мати владу над Порогом, я не дозволю нікому з вас насолоджуватись перемогою, яку ви щойно вкрали в мене!

Він кинувся вперед, не до Ірини цього разу, а до центру спірального заглиблення, туди, де світла, майже повністю відновлена субстанція Порогу продовжувала мерехтіти спокійним, заспокійливим сяйвом, — і в руці його раптом з'явився предмет, якого Ірина не бачила раніше, старовинний, зазубрений кинджал, метал якого, попри вік, зберігав моторошну, ритуальну гостроту.

— Якщо баланс має бути відновлений через кров, — крикнув він, — дозвольте мені принести останню, фінальну жертву, яка зверне всю цю ситуацію на мою користь!

— Зупиніть його! — крикнув Тео, кидаючись уперед, але Свиридяк рухався зі швидкістю, значно переважаючою будь-яку людську реакцію, — він підняв кинджал над власним зап'ястям, готуючись до акту, значення якого Ірина не могла повністю осягнути в паніці моменту, чи то самопожертва, чи то якийсь останній, відчайдушний ритуал, спрямований на відновлення втраченого контролю ціною власної крові.

Але перш ніж лезо встигло торкнутись шкіри, світла субстанція Порогу, тепер уже майже цілком прозора, майже безтілесна у своїй природній, збалансованій формі, раптом зробила рух, якого ніхто з присутніх не очікував, — вона обвилась навколо руки Свиридяка м'яко, але невблаганно, зупиняючи рух кинджала за кілька міліметрів до шкіри.

— Ні, — прошепотіла Ірина, відчуваючи, як через цей контакт до неї доходить чіткіше, ясніше повідомлення від сутності, яку вона щойно допомогла визволити. — Він каже "ні". Досить крові. Досить жертв. Досить болю, накопиченого за п'ятдесят років спотвореного панування.

Свиридяк застиг, кинджал випав з його раптово ослаблої руки, дзенькнувши об кам'яну підлогу, — і Ірина побачила, як обличчя його, тепер повністю позбавлене будь-якої зовнішньої, нелюдської маски, раптом починає старіти, швидко, невблаганно, ніби роки, які він уникав протягом майже століття завдяки контролю над Порогом, тепер наздоганяли його всі одразу, стискаючись у лічені секунди природного, невідворотного процесу.

— Що відбувається? — прошепотів він, падаючи на коліна, руки його, тепер укриті глибокими зморшками, тремтіли перед власними очима з жахом людини, яка бачить, як власне тіло розпадається на очах.

— Ти більше не тримаєш його штучно молодим, — сказав отець Методій тихо, спостерігаючи за цією трансформацією з виразом, у якому змішувались жаль і щось на кшталт справедливого, хоч і сумного визнання. — Природний плин часу, від якого ти ховався так довго, нарешті наздоганяє тебе.

Свиридяк, тепер уже видимо старий чоловік, значно старший за свій справжній, майже сторічний вік, який мав би бути прихованим під штучно підтримуваною молодістю, підвів очі на Ірину з виразом, у якому раптом промайнуло щось людське, щось, схоже на справжнє, невдаване каяття.

— Я не хотів цього, — прошепотів він, голос його тремтів від старечої слабкості, зовсім не схожий на впевнений, майже музикальний тон, яким він говорив протягом усього їхнього знайомства. — Спочатку. Я хотів тільки зберегти пам'ять про Килину, знайти спосіб не втратити її остаточно. А потім, крок за кроком, одне рішення за іншим, я став тим, ким став, — і я не знаю, коли саме я перестав бути тим юнаком, який любив свою сестру, і почав бути монстром, готовим на будь-що заради влади.