Розділ 21. Резонанс

Кімната здригнулась, коли отець Методій завершив перші слова заклику, — не фізично, у звичному розумінні землетрусу чи вібрації, а якимось глибшим, важче вловимим чином, ніби сама тканина простору навколо них раптом натягнулась, готуючись або порватись, або поступитись волі тих, хто наважився кинути виклик її давньому, укоріненому порядку.

— Тримайте коло, — наказав священник, не відриваючи погляду від центру спіралі. — Не розривайте контакт, хай що станеться.

Ірина відчула, як тепло, дивне, майже фізичне тепло, починає розповсюджуватись від старого годинника в її руці, підіймаючись по руці до плеча, до грудей, — ніби предмет, який вона тримала, ставав провідником для чогось значно більшого за просте металеве приладдя, каналом, крізь який її намір, її туга за батьком, тепер спрямовувались у простір ритуалу свідомо, цілеспрямовано, замість того щоб лишатись прихованою, вразливою слабкістю.

Постаті застряглих душ, що стояли на межі кола свічок, почали ворушитись неспокійно, — та, яку Тео назвав Юлією, зробила крок уперед, потім ще один, ніби якась невидима сила тягнула її до брата, попри опір, який, судячи з викривленого виразу її обличчя, чинив цьому руху хтось або щось інше.

— Юліє, тримайся, — прошепотів Тео, голос його тремтів від напруги. — Я тут. Я не відпущу тебе знову.

Свиридяк, спостерігаючи за цим із протилежного боку кімнати, зробив крок уперед, обличчя його вперше за весь вечір втратило вигляд повної, незворушної впевненості.

— Цікаво, — сказав він, і в голосі його забриніла нотка, яку Ірина могла б назвати роздратуванням, якби наважилась сподіватись на подібну слабкість у істоти, яка досі здавалась абсолютно непохитною. — Ваш маленький ритуал справді має якийсь ефект. Значно скромніший, ніж вам хотілося б, але не зовсім марний.

Він підняв руку, і одна зі свічок, найближча до постаті Юлії, раптом згасла, — темрява, що заповнила проміжок, здавалось, потягнулась до дівчини з новою, голоднішою силою, змушуючи її зупинитись на півшляху, обличчя її скривилось у виразі болісного, безсилого страждання.

— Ні! — крикнув Тео, роблячи крок уперед, попри попередження отця Методія не розривати коло.

— Тео, стій на місці! — гукнула Ірина, простягаючи руку, щоб втримати його, попри власне бажання кинутись на допомогу.

Отець Методій, не припиняючи промовляти молитву, кинув швидкий, стривожений погляд на розрив у колі свічок, — і Ірина побачила, як він жестом наказує Мар'яні Тимофіївні заповнити прогалину, перемістившись на позицію, ближчу до Юлії, підсилюючи резонанс у тому конкретному напрямку.

Мар'яна, попри свій похилий вік, зреагувала швидко, рухаючись до нової позиції з рішучістю, яка здавалась несумісною з крихкістю її фізичного тіла, — вона простягнула руки в бік постаті дівчини, голос її тремтів, але слова лунали чітко, наповнені десятиліттями стримуваного горя.

— Юлія Гай, — сказала вона, — я пам'ятаю тебе. Не особисто, дитино, але я пам'ятаю кожну душу, втрачену в тому притулку, кожну надію, зруйновану жадібністю однієї людини. Ти не самотня в цій пітьмі. Ми всі тут, щоб забрати тебе назад.

Постать дівчини затремтіла, і Ірина побачила, як обриси її фігури на мить стали чіткішими, реальнішими, ніби слова Мар'яни, попри те, що вона ніколи не знала Юлію особисто, все ж додавали ваги, додавали сили колективному резонансу, спрямованому на її визволення.

Свиридяк, спостерігаючи за цим, стиснув щелепи, обличчя його тепер виражало неприховане занепокоєння.

— Досить, — сказав він різко, голос його втратив попередню, ввічливу маску повністю. — Ви не розумієте, у що втручаєтесь. Порушення балансу настільки хаотичним, непідготовленим чином може завдати шкоди не тільки мені, а й самим душам, яких ви намагаєтесь визволити.

— Ми готові ризикнути, — сказав отець Методій твердо, не припиняючи ритуальних слів. — Краще шанс на справжнє визволення, ніж вічне ув'язнення заради вашого власного, егоїстичного тріумфу.

Свиридяк зробив крок до центру кола, туди, де лежали особисті предмети попередніх жертв, — і коли він простягнув руку до старого годинника, який раптово опинився поруч із рештою реліквій, хоча Ірина була впевнена, що досі тримала його у власній руці, вона відчула гострий, майже фізичний біль, ніби щось намагалось силоміць вирвати частину її самої разом із цим предметом.

— Ірино! — крикнув Тео, помітивши, як вона похитнулась.

— Я в порядку, — прошепотіла вона крізь стиснуті зуби, стискаючи порожню долоню, у якій щойно був годинник, тепер відчуваючи тільки залишковий, примарний слід тепла, яке там мало б бути. — Він намагається розірвати мій особистий зв'язок із ритуалом.

— Розумна дівчинка, — сказав Свиридяк, тримаючи вкрадений годинник у власній руці з виразом задоволення, — хоча, боюсь, недостатньо швидка, щоб зупинити те, що вже почалось. Бачите, пані Кравець, — він підняв годинник вище, дозволяючи полум'ю свічок відбиватись від потьмянілого металу, — саме такий предмет, такий емоційний якір, і потрібен мені найбільше. Не для того, щоб завдати вам шкоди безпосередньо, а для того, щоб перенаправити той самий резонанс, який ви так старанно плекали, у русло, значно вигідніше для моїх власних цілей.

Ірина відчула, як паніка накриває її новою хвилею, — якщо Свиридяк справді міг використати особистий предмет проти неї самої, увесь ретельно підготовлений план опинявся під загрозою значно серйознішою, ніж будь-хто з них передбачав.

— Отче Методію, — сказала вона напружено, — що нам робити?

Священник, не припиняючи молитви, кинув швидкий, стурбований погляд у її бік, обмірковуючи ситуацію, — і зрештою заговорив, голос його прозвучав твердо, попри очевидну складність моменту.

— Знайди новий якір, — сказав він. — Прямо зараз, Ірино. Не предмет, а спогад, живий, реальний, який він не може вкрасти фізично.

Ірина заплющила очі на мить, шукаючи в пам'яті щось достатньо сильне, достатньо особисте, — і раптом згадала не якийсь конкретний предмет, а момент, конкретний, яскравий спогад: батько, що вчить її їздити на велосипеді у дворі їхнього старого будинку, сміється, коли вона падає, підбігає, щоб допомогти їй підвестись, обіцяючи, що вона обов'язково навчиться, якщо не здаватиметься.