Розділ 19. Зрада

День рівнодення почався звичайно, майже підозріло буденно, зважаючи на те, що мало статися ввечері, — Ірина прокинулась рано, ще до світанку, і довго лежала в ліжку, дивлячись у стелю, прислухаючись до власного дихання, намагаючись знайти в ньому той самий спокій, якого вимагала майбутня церемонія.

Вона приїхала до відділку о сьомій ранку, застаючи Тео вже на місці, — він не спав, судячи з темних кіл під очима, всю ніч перевіряючи й перечитуючи записник Свиридяка востаннє, шукаючи будь-яку деталь, яку вони могли пропустити за попередні дні гарячкової підготовки.

— Отець Методій просив усіх зібратись у каплиці о четвертій, — сказав він, не піднімаючи погляду від паперів. — Рівнодення настане точно о сьомій вечора тридцять шість, за астрономічними розрахунками. У нас є час на останню, детальну репетицію.

— Як ти почуваєшся? — спитала Ірина, сідаючи навпроти нього.

— Наляканим, — сказав він чесно, підводячи погляд нарешті. — Але водночас якось дивно спокійним. Дванадцять років я чекав на можливість бодай щось зробити для Юлії, і тепер, коли цей момент нарешті настав, увесь той страх, здається, поступається місцем чомусь схожому на рішучість.

Ірина кивнула, розуміючи це відчуття значно краще за будь-кого стороннього могла б зрозуміти, — той самий парадокс, коли наближення найбільшої небезпеки водночас приносить дивне, майже медитативне заспокоєння, породжене усвідомленням того, що шлях назад, шлях до безпечного, зручного невідання, уже давно закритий для них обох.

Вони провели ранок за останніми практичними приготуваннями — перевіряючи спорядження, яке отець Методій підготував для кожного учасника групи: невеликі мішечки зі свяченою сіллю та травами, копії ключових молитов, надрукованих великим шрифтом для швидкого читання в стресовій ситуації, і, для кожного, персональний предмет, пов'язаний із людиною, на якій вони мали зосередитись під час ритуалу.

Для Тео це була та сама заколка у формі метелика, знайдена в квартирі Свиридяка, — вони домовились, що Тео забере її під час завтрашнього візиту, коли вони прийдуть остаточно, не криючись, готові до прямої конфронтації.

Для Данила — стара шкільна фотографія онуки, яку він носив у гаманці роками, відколи вона зникла.

Для Ірини — не було жодного фізичного предмета, пов'язаного з батьком, окрім старого, потертого годинника, який залишився в неї єдиним матеріальним спогадом після його смерті, — вона взяла цей годинник із собою того ранку, тримаючи його в кишені куртки протягом усього дня, відчуваючи вагу металу як постійне, мовчазне нагадування про ставки цього вечора.

---

Близько полудня, коли вони готувались виїжджати до каплиці на репетицію, телефон Ірини задзвонив несподівано — номер на екрані належав Остапу, найстаршому з трьох ветеранів, чий голос, коли вона відповіла, звучав напружено, стривожено, зовсім не так, як мав би звучати голос людини, що готується до духовно значущого, хоч і небезпечного ритуалу.

— Пані Кравець, — сказав він, — мені треба поговорити з вами особисто, негайно, перш ніж ми зустрінемось із рештою групи. Наодинці, якщо можливо.

Щось у тоні його голосу насторожило Ірину миттєво, — вона домовилась зустрітися з ним у маленькому кафе неподалік відділку, не попереджаючи Тео про справжню причину цієї несподіваної відлучки, попри внутрішній дискомфорт від такого приховування.

Остап чекав на неї за столиком у кутку, обличчя його виражало виснаження людини, яка не спала кілька ночей поспіль, борючись із чимось значно важчим за звичайну тривогу перед небезпечним завданням.

— Що сталося? — спитала Ірина, сідаючи навпроти нього.

— Він приходив до мене, — сказав Остап тихо, озираючись навколо, ніби боявся, що їх можуть підслухати навіть у цьому цілком буденному, публічному місці. — Учора вночі. Свиридяк. Прямо в моїй квартирі, попри те, що я нікому не казав своєї адреси, попри всі заходи безпеки, які ми намагались дотримуватись останні дні.

Ірина відчула, як холод пронизує її наскрізь.

— Що він сказав?

— Він знає про весь наш план, — прошепотів Остап, руки його тремтіли, коли він підняв чашку кави до губ, не роблячи, однак, жодного ковтка. — Про ритуал дзеркального резонансу, про кожного учасника групи, про роль, яку ми маємо відіграти сьогодні ввечері. Він знає все, Ірино, до найменших деталей.

— Як це можливо? — прошепотіла вона, відчуваючи, як паніка починає наростати всередині неї. — Ми були максимально обережні, зустрічались лише в перевірених, безпечних місцях.

— Я не знаю, — Остап похитав головою, обличчя його виражало неприховане благання про розуміння. — Але він запропонував мені щось, Ірино, щось, що я не можу відкинути, хай як сильно намагаюсь переконати себе в протилежному.

— Що саме він запропонував?

Остап довго мовчав, і коли заговорив знову, голос його тремтів від сорому й водночас відчайдушної надії.

— Мого сина, — прошепотів він. — Він загинув в Афганістані, тридцять п'ять років тому, коли я сам був ще молодим солдатом на тій самій війні. Тіло так і не знайшли, офіційно визнаний зниклим безвісти. Свиридяк каже, що знає, де перебуває його свідомість, каже, що може повернути мені сина, якщо я допоможу йому певним, дуже конкретним чином.

Ірина відчула, як лють, змішана з глибоким, важким розчаруванням, охоплює її, попри розуміння того, наскільки жорстокою, наскільки точно розрахованою виявилась ця маніпуляція з боку антагоніста, який, судячи з усього, вивчав кожного з них значно глибше, ніж будь-хто міг собі уявити.

— Що він хоче від вас натомість? — спитала вона, хоча вже здогадувалась про відповідь.

— Інформацію, — сказав Остап, опускаючи погляд, не в змозі витримати її прямий погляд. — Точний час і місце, де ми плануємо провести ритуал. Достатньо, щоб він міг підготуватись, знайти спосіб нейтралізувати нашу спробу протидії, перш ніж вона матиме шанс завдати йому реальної шкоди.

— Ви вже розповіли йому? — Ірина затамувала подих, чекаючи на відповідь, від якої, можливо, залежала доля всього ретельно підготовленого плану.