Розділ 15. Пастка

Ірина завмерла в темряві шафи, серце калатало так шалено, що вона фізично відчувала кожен удар у скронях, — Свиридяк стояв посеред спальні, обличчя його освітлювалось тьмяним світлом із коридору, вираз спокійний, майже доброзичливий, ніби він щойно застав давніх знайомих за приємним, хоч і дещо несподіваним візитом.

— Виходьте, — повторив він, голос його не піднявся, лишаючись рівним, розважливим. — Я не завдам вам шкоди тут, у власному помешканні, — це було б надто грубо, надто нецивілізовано для гостей, хай навіть непрошених.

Ірина обмінялась поглядом із Тео крізь тінь кімнати — обидва розуміли, що подальше приховування марне, а можливо, і небезпечніше за пряму конфронтацію. Вона штовхнула дверцята шафи, виходячи повільно, тримаючи руки на видноті.

— Ми знайшли ваш записник, — сказала вона твердо, попри тремтіння в голосі. — Знаємо про план. Про те, що ви готуєтесь використати мене для завершення ритуалу.

Свиридяк усміхнувся — тонко, без жодного подиву, ніби це зізнання лише підтвердило те, що він уже знав.

— Розумна жінка, — сказав він, повторюючи ті самі слова, якими вітав її під час першої зустрічі. — Хоча, зізнаюсь, сподівався на трохи більше часу до нашої наступної розмови. Ваша наполегливість вражає, пані Кравець, попри те, наскільки вона незручна для моїх особистих планів.

Тео вийшов із тіні за комодом, стаючи між Іриною та Свиридяком захисним жестом, рука його стискала старовинний хрест, який він дістав із кишені куртки.

— Ми йдемо звідси, — сказав він твердо. — Просто зараз, і ви нас не зупините.

Свиридяк подивився на хрест у руці Тео з чимось на кшталт поблажливого жалю, зовсім не тим страхом чи відразою, якого Тео, судячи з виразу обличчя, сподівався досягти цим жестом.

— Пане Гай, — сказав він м'яко, — ця річ має силу проти сутностей значно молодших і значно менш укорінених у цій землі, ніж я. Ваш дід, хай яким шанованим священником він був, боровся з проявами, що піддавались класичним методам екзорцизму. Я не належу до тієї категорії.

Він зробив крок уперед, і Ірина відчула, як повітря в кімнаті раптом стає щільнішим, важчим, ніби саме приміщення реагувало на присутність цього чоловіка, на його справжню, приховану за людською подобою природу.

— Не наближайтесь, — сказала Ірина, відступаючи на крок, рука її автоматично потягнулась до службової зброї, попри те, що вона вже знала з попередньої розмови про марність цього жесту.

— Я не збираюсь завдавати вам шкоди зараз, — сказав Свиридяк, зупиняючись, тримаючи руки на видноті жестом, який мав би заспокоювати, але натомість здавався ще моторошнішим через свою обдуману, майже театральну ввічливість. — Насильство над непідготовленим, нерезонансним об'єктом лише зіпсує ретельно вивірений баланс, який я готую п'ятдесят років. Ви станете частиною завершального ритуалу лише тоді, коли будете готові добровільно, свідомо, з розумінням значення власного вибору, — інакше вся моя праця виявиться марною.

— Я ніколи не погоджусь на це добровільно, — сказала Ірина твердо.

— Побачимо, — Свиридяк усміхнувся знову, тепер із відтінком терплячого, майже батьківського передбачення. — Люди схильні змінювати думку, коли обставини стають достатньо переконливими. Дозвольте розповісти вам дещо, пані Кравець, що, можливо, змінить ваше сприйняття ситуації значно швидше за будь-які мої слова.

Він зробив паузу, дивлячись на неї прямо, і в темних, бездонних очах Ірина побачила щось, схоже на справжнє, глибоке знання про неї особисто, знання, яке виходило далеко за межі того, що вона могла б розповісти йому сама за коротку розмову.

— Ваш батько, — сказав він тихо, — загинув сім років тому, чи не так? Автомобільна аварія, за офіційною версією. Раптова, безглузда, без жодного очевидного пояснення, чому саме в той вечір, саме на тому повороті дороги, машина втратила керування.

Ірина відчула, як кров відпливає від обличчя, — тема, про яку вона ніколи не розповідала нікому в поліції, навіть найближчим колегам, тепер прозвучала з вуст істоти, яка мала б знати про неї значно менше за будь-кого з її оточення.

— Звідки ви це знаєте? — прошепотіла вона.

— Тому що я відчув вашу чутливість задовго до того, як ви взагалі приєднались до цього розслідування, — сказав Свиридяк. — Смерть вашого батька не була випадковою, пані Кравець. Вона стала однією з тих регулярних, ретельно замаскованих "підживлень", про які я вже згадував раніше, — жертвою, обраною через ваш власний, ще не усвідомлений на той момент резонанс, який я вже тоді відчував здалеку, навіть попри те, що ви на той час жодного разу не наближались до Старого Млину.

— Ви брешете, — сказав Тео різко, ставши ще ближче до Ірини захисним жестом.

— Навіщо мені брехати про це зараз? — Свиридяк знизав плечима з тим самим байдужим спокоєм. — Правда часто виявляється значно ефективнішим інструментом переконання, ніж будь-яка вигадана історія. Ваш батько, пані Кравець, помер, щоб частково нагодувати той самий голод, який я тепер намагаюсь остаточно вгамувати через вашу свідому, фінальну участь. Можливо, ви вважатимете справедливим завершити те, що вже почалось у вашому житті багато років тому.

Ірина відчула, як лють, змішана з жахом, охоплює її з новою силою, — не тільки через саме зізнання, а через холодну, розважливу манеру, з якою Свиридяк розповідав про смерть її батька, ніби йшлося про звичайну бухгалтерську транзакцію, а не про життя близької людини.

— Ви заплатите за це, — прошепотіла вона, голос її тремтів від стримуваної люті. — Хай скільки часу мені знадобиться.

— Можливо, — Свиридяк кивнув, не виявляючи жодного занепокоєння перед цією погрозою. — Але зараз, боюсь, вам обом варто піти, доки я не передумав щодо свого рішення не завдавати вам фізичної шкоди сьогодні. Вважайте це своєрідним жестом доброї волі, пані Кравець, — визнанням того, наскільки вашу подальшу, свідому участь у моєму плані я ціную значно більше за будь-яке примусове рішення силою.

Він відступив убік, звільняючи прохід до дверей спальні, — Ірина й Тео рушили до виходу обережно, не наважуючись повернутись до нього спиною повністю, доки не опинились у коридорі, а потім і біля вхідних дверей квартири.