Розділ 14. Щоденник Гнатенка

Ранок операції видався похмурим, важкі хмари низько нависали над Старим Млином, ніби сама природа відчувала напругу того, що мало статися, — Ірина й Тео прибули до вулиці Кузнечної о пів на десяту, паркуючи машину на достатній відстані від будинку номер сім, щоб не привертати зайвої уваги, але достатньо близько, аби бачити вхід під'їзду.

— Остап уже на позиції, — сказав Тео, отримавши коротке повідомлення на телефон від одного зі спостерігачів отця Методія, розташованого на протилежному боці вулиці з газетою, за якою удавано ховався літній чоловік, насправді пильно стежачи за кожним рухом біля будинку.

О десятій рівно, точно за встановленим раніше графіком, двері квартири номер один відчинились, і Свиридяк вийшов на вулицю — одягнений у той самий поношений плащ, який Ірина бачила під час першого візиту, з портфелем у руці, рухаючись тим самим спокійним, розміреним кроком людини, яка не поспішає нікуди, впевнена в непорушності власного розкладу.

Вони почекали ще п'ятнадцять хвилин після того, як постать доглядача зникла за рогом вулиці, — Тео наполягав на цій додатковій обережності, попри нетерплячку, яка вирувала в обох, — і тільки тоді рушили до під'їзду, тримаючи напоготові набір інструментів для відмикання замків, який Тео підготував заздалегідь.

— Пам'ятай, — сказав він тихо, коли вони підходили до дверей квартири номер один, — якщо щось піде не так, якщо ми відчуємо бодай найменший натяк на його раптове повернення чи якусь надприродну загрозу, негайно відступаємо. Ніякого героїзму, ніяких затримок заради додаткових п'яти хвилин пошуку.

Ірина кивнула, хоча внутрішньо відчувала, як рішучість, що охопила їх обох за останні дні, робить подібну обіцянку значно менш надійною, ніж мала б бути.

Замок виявився складнішим за очікування — старовинний механізм, вочевидь, значно давніший за сам будинок у його теперішньому вигляді, з деталями, які Тео, попри всю свою підготовку, розпізнав не одразу.

— Дай мені хвилину, — прошепотів він, зосереджено працюючи з інструментами, крапельки поту виступили на його чолі, попри прохолодну погоду.

Двері нарешті піддались із тихим, майже неохочим клацанням, і вони прослизнули всередину швидко, зачиняючи їх за собою, — квартира зустріла їх тією самою стерильною чистотою, яку Ірина пам'ятала з першого візиту, книжкові полиці зі стародавніми текстами, мінімум особистих речей.

— Треба шукати систематично, — сказала Ірина, дістаючи рукавички з кишені куртки, простягаючи другу пару Тео. — Не залишати жодних слідів нашої присутності.

Вони почали з очевидного — книжкових полиць, перевіряючи кожен том, шукаючи будь-яку схованку між сторінками чи за рядами книг, — але нічого, схожого на особистий щоденник, там не знайшлось. Кухня виявилась абсолютно порожньою, без жодних особистих речей, ванна кімната так само не приховувала нічого підозрілого.

— Треба перевірити спальню, — сказав Тео, рухаючись до останньої, ще не обстеженої кімнати квартири.

Спальня Свиридяка виявилась такою ж аскетичною, як і решта помешкання, — вузьке ліжко, застелене з військовою точністю, невеликий комод, і, у дальньому кутку, старий, потемнілий від часу сейф, вмонтований у стіну, приховуваний за картиною з невиразним, абстрактним пейзажем.

— Ось воно, — прошепотів Тео, обережно знімаючи картину, оглядаючи механізм замка сейфа з новою напругою. — Це значно складніше за звичайний дверний замок.

Ірина підійшла ближче, розглядаючи конструкцію, — електронний код, судячи з панелі керування, значно сучасніший за решту обстановки квартири, ніби Свиридяк, попри всю свою давнину, не нехтував сучасними технологіями безпеки, коли йшлося про найважливіші, найцінніші документи.

— Ми не зможемо зламати це без спеціального обладнання, — сказала вона, відчуваючи, як розчарування накопичується разом із зростаючою тривогою через час, що спливав. — Треба шукати код десь інше, можливо, записаний десь у квартирі.

Вони повернулись до пошуку, тепер уважніше вивчаючи кожну дрібницю, — і Тео, оглядаючи комод, помітив, що одна з шухляд, на відміну від решти, зачинена на маленький, майже непомітний замочок.

— Спробуємо тут, — сказав він, використовуючи тонший інструмент зі свого набору.

Шухляда піддалась швидше за головний дверний замок, розкриваючи всередині не документи, а невеликий записник у шкіряній палітурці, значно старіший за решту меблів квартири, — Ірина обережно взяла його, розгортаючи перші сторінки.

— Це не щоденник Гнатенка з архіву, — сказала вона, гортаючи записи, зроблені почерком, що виглядав значно свіжішим, датований останніми роками, а не десятиліттями тому. — Це щось інше. Продовження. Актуальні нотатки.

Вони швидко переглядали сторінки, шукаючи найважливішу, найактуальнішу інформацію, — і зрештою натрапили на запис, датований усього кількома тижнями тому, який змусив обох завмерти від жаху.

*"Обчислення нарешті завершено. Резонанс, накопичений через регулярне живлення Порогу останні п'ятдесят років, досяг критичної точки. Ще одна, остання церемонія, проведена правильно, без поспіху й перешкод, як мало бути того фатального вечора сімдесят четвертого, — і зв'язок між мною та сутністю стане повним, незворотним. Я нарешті отримаю те, чого шукав усе своє надзвичайно довге існування: справжню владу над Порогом, здатність відчиняти й зачиняти його на власний розсуд, керувати потоком енергії між світами без жодних обмежень чи випадковостей."*

— Він майже готовий, — прошепотіла Ірина, серце її калатало від щойно прочитаного. — Тео, читай далі, шукай деталі про сам ритуал, про те, що йому потрібно для завершення.

Тео гортав сторінки далі, обличчя його ставало дедалі напруженішим із кожним новим абзацом.

*"Потрібно одинадцять свідомостей, чутливих до межі, — читав він уголос, — точно як тоді. Десять я вже зібрав протягом останніх п'ятдесяти років, тримаючи їх у застряглому стані, накопичуючи їхню життєву силу поступово, обережно, не порушуючи балансу передчасно. Лишається одинадцята — найважливіша, найпотужніша з усіх, необхідна саме тому, що прийшла до мене останньою, свідомо, через розслідування, а не через випадкове наближення до Порогу."*