Розділ 12. Тарко

Отець Методій поїхав до єпархіального архіву відразу, залишивши Ірину й Тео самих у кабінеті номер тринадцять, обтяжених новим знанням про можливу необхідність жертви, — вони мовчки сиділи якийсь час, кожен занурений у власні тривожні думки, доки Ірина не вирішила порушити тишу практичнішим питанням.

— Треба продовжувати збирати інформацію, поки чекаємо на нього, — сказала вона. — Мар'яна Тимофіївна казала, що Свирид Окунь — не єдина людина, яка пам'ятає той час. Можливо, є ще хтось, хто знав Гнатенка особисто, хто міг би розповісти більше про сам ритуал, про його точний механізм.

Тео кивнув, гортаючи свої нотатки.

— Вона згадувала ще одне ім'я, — сказав він, знаходячи потрібний запис. — Левко Тарко. За її словами, він працював вихователем у притулку одночасно з нею, останній живий свідок, окрім Окуня, хто безпосередньо бачив підготовку до того фатального ритуалу.

— Де він живе?

— У неї був старий номер телефону, записаний ще з тих часів, коли вони підтримували контакт, — сказав Тео, набираючи цифри на власному телефоні обережно, не сподіваючись на успіх після стількох років.

На його подив, дзвінок з'єднався — старечий, тремтячий голос відповів після кількох гудків, і Тео, представившись, коротко пояснив мету дзвінка, посилаючись на Мар'яну як спільну знайому.

— Він погодився зустрітись, — сказав Тео, поклавши слухавку. — Живе в будинку для ветеранів на іншому кінці міста, каже, що чекав подібного дзвінка роками, боячись, що ніхто ніколи не наважиться розкопати ту стару правду.

---

Левко Тарко виявився дуже старим чоловіком, вісімдесяти шести років, судячи з документів у будинку для ветеранів, — тонкий, майже прозорий, з руками, що тремтіли від старечої слабкості, але з очима, які, попри вік, зберігали гостроту й ясність людини, чия пам'ять не піддалась звичайному занепаду похилого віку.

— Нарешті, — сказав він, коли вони увійшли до його невеликої кімнати, обставленої скромно, майже аскетично. — Я думав, що піду з цього світу, так і не встигнувши розповісти те, що знаю, нікому, хто справді захоче слухати.

— Ми слухаємо уважно, — запевнила Ірина, сідаючи на стілець біля його ліжка. — Розкажіть нам усе, що пам'ятаєте про ту ніч, про підготовку до ритуалу.

Тарко довго мовчав, збираючись із думками, погляд його ковзнув до вікна, за яким виднілось звичайне, буденне подвір'я будинку для ветеранів, ніби контраст між цим спокійним теперішнім і жахливим минулим, яке він мав намір розкрити, вимагав від нього особливого зусилля волі.

— Гнатенко почав готуватись задовго до самої пожежі, — сказав він нарешті. — Місяцями, можливо, роками до того, вивчаючи старі документи, які знайшов у архіві закладу, залишені, ймовірно, ще з часів заснування пані Ставровською. Він одержимо шукав спосіб не просто задобрити давнього духа-охоронця, а підпорядкувати його, отримати контроль над самим Порогом.

— Мар'яна казала, що дітей обирали за якимись критеріями, — сказала Ірина. — Ви знаєте, за якими саме?

— Чутливість, — Тарко кивнув повільно. — Гнатенко називав це "тонкістю завіси" — здатністю деяких дітей, зазвичай тих, хто пережив важку особисту травму чи мав якийсь незвичайний, майже інтуїтивний зв'язок із незвичним, сприймати межу між світами гостріше за звичайних людей. Він тестував їх різними способами, спостерігаючи за реакціями на певні звуки, символи, навіть запахи, які, за його теорією, походили безпосередньо з простору за Порогом.

— А сам ритуал? — спитав Тео, голос його тремтів від напруги. — Що саме мало статися тієї ночі, якби він завершився за первісним планом Гнатенка?

Тарко закашлявся, важко, і Ірина простягнула йому склянку води зі столика поруч, чекаючи, доки він відновить дихання.

— Гнатенко планував провести всіх одинадцятьох дітей крізь Поріг одночасно, — сказав він нарешті, — у певному, ретельно розрахованому порядку, вимовляючи слова, які він знайшов у старих текстах, слова, призначені не для того, щоб принести жертву в звичному розумінні, а щоб... з'єднати. Він вірив, що об'єднана чутливість одинадцяти дітей, спрямована крізь Поріг у правильний момент, дасть йому змогу встановити прямий, контрольований зв'язок із сутністю по той бік, стати, за його власними словами, "провідником волі Порогу в нашому світі".

— Але щось пішло не так, — сказала Ірина.

— Свирид, — Тарко кивнув, обличчя його спохмурніло від давнього спогаду. — Він дізнався про план за кілька днів до призначеної дати, підслухавши розмову Гнатенка з кимось, чиєї особи я так і не дізнався напевно — можливо, спільником, можливо, самим духом Порогу, який промовляв через нього якимось незрозумілим чином. Свирид намагався попередити керівництво, поліцію, будь-кого, хто міг би зупинити це офіційним шляхом, але ніхто не сприймав його всерйоз, вважаючи розповідь ознакою нервового зриву чи забобонної істерії.

— Тому він вирішив діяти самостійно, — сказав Тео.

— Він підпалив будівлю навмисно, — підтвердив Тарко, — сподіваючись, що пожежа змусить евакуювати дітей завчасно, зірвавши ритуал до того, як Гнатенко встигне його розпочати. Але Гнатенко, відчувши небезпеку, поспішив завершити церемонію раніше запланованого часу, серед хаосу пожежі, що вже почалась, — неповний, поспішний, спотворений варіант первісного плану, який, замість надати йому повний контроль, лишив Поріг у тому небезпечному, напіввідкритому стані, з яким ви маєте справу сьогодні.

Ірина відчула, як картина, що складалась протягом останнього тижня, нарешті набуває остаточної, жахливої ясності, — трагедія, яка почалась як відчайдушна спроба порятунку, обернулась катастрофою значно більшого масштабу, ніж будь-хто міг передбачити тієї фатальної ночі.

— А ви самі, пане Тарко, — спитала вона, — як ви пережили ту ніч? Чому не постраждали, як інші працівники?

Старий довго мовчав, руки його тремтіли сильніше, ніж раніше.

— Я мав чергувати тієї ночі, — сказав він нарешті, голос його зламався від давнього, невигойного почуття провини. — Але захворів, лишився вдома, тож фізично не був присутній у будівлі під час пожежі. Роками я не міг позбутись думки, що якби я був там, можливо, зміг би допомогти якимось чином, урятувати бодай кількох із тих дітей.